Артем Гармаш - Головко Андрій
У всякому разі, у моїй практиці цього ніколи не бувало. Щоб ото я креслив, викидав цілі розділи..." . Цією обставиною, до речі, зумовлюється майже біловий характер усіх рукописів А. Головка. "А пояснювалось це дуже просто,— каже прозаїк у тому ж листі.— Я не починав писати раніше, поки сім раз не перевіряв усе від початку до кіпця. Через тс і не доводилося креслити написане". Хоч і "завдавали клопоту" письменникові герої другої і третьої книг "Артема Гармаша", однак рукописи цих книг, що зберігаються в Київському державному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР, також майже без виправлень.
1965 р. А. Головко розповідав кореспондентові "Радянської України": "Нині я в турботах над третьою книгою роману, яка охоплює період окупації України німцями в 1918 р. і вигнання загарбників з території республіки (січень, лютий 1919 р.) (У третій книзі роману події завершуються червнем 1918 р.— В. Л.). В заключній книзі читач побачить Артема Гармаша як одного з керівників партизанського руху на Україні, організатора боротьби за утвердження радянського ладу на нашій землі. Книга близька до завершення, в наступному році розраховую здати рукопис журналові "Вітчизна" і запропонувати одному з художніх видавництв" .
Та лише частину третьої книги А. Головко подав у "Вітчизну" через два роки (1967, № 11). У № 3 "Вітчизни" за 1971 р. надруковано закінчення третьої книги роману. У тому ж 1971 р. в травні окреме видання роману "Артем Гармаш", у трьох книгах, вийшло у видавництві "Радянський письменник". І все ж задум ще не повністю був втілений. Письменник не припиняв роботи над романом, почав уже писати четверту книгу (маючи намір довести розповідь до 1919 р.), а нове видання "Артема Гармаша" в трьох книгах, що вийшло у видавництві "Дніпро" 1972 р., доповнив двома передостанніми розділами. Робота над романом "ще не завершена,— повідомляв А. Головко кореспондентові газети "Друг читача".
— Зараз на моєму робочому столі — четверта книга.. Дія відбува ється в 1918—1919 роках на Україні, тема — та, що й у попередніх трьох книгах..."
Та вже не судилося четвертій книзі побачити світ. 5 грудня 1972 р. письменника не стало. Замість трилогії, два романи —"Мати" і "Артем Гармаш"— склали художню дилогію про український народ у першій російській революції 1905—1907 рр. та під час революції і громадянської війни па Україні в 1917—1918 рр. На робочому столі прозаїка лишились рукописні сторінки двох фрагментів розділів роману "Артем Гармаш", які посмертно опублікувала дружина письменника Н. Л. Головко. Перший з них мав увійти до третьої книги роману, але не був включений автором до цієї книги, очевидно, щоб "не послаблювати напруження двох нових передостанніх розділів книги..." ("Дніпро", 1977, № 12, с.128). Для читача, він цікавий тим, що показує дальше ідейне й політичне гартування Грицька Саранчука — одного з провідних персонажів твору.
Другий уривок—це планований письменником фрагмент розділу II четвертої (ненаписаної) книги роману "Артем Гармаш". А першим розділом її мав стати (за попереднім задумом автора) теперішній останній XXV розділ третьої книги, який, як зазначалося, був включений до неї лише у видання роману "Артем Гармаш" у трьох книгах в 1972 р. Тепер ці фрагменти розділів, які не увійшли до основного тексту твору, знаходяться в Київському державному архіві-музеї літератури і мистецтва УРСР Подаємо їх за публікацією в журналі "Дніпро", 1977, № 12, с. 121 — 128.
І
І/С..З гіркотою на дуті від невиразного відчуття мовби якоїсь провини перед односельцями, Грицько Саранчук минулої ночі потайки виводив із села своїх козаків, другу сотню повстанського полку, що з самої весни формувався у лісовій смузі в районі сіл Підгірні — Зелений Яр — Глибока Долина, з утікачів околишніх не лісових сіл, де нже побували німці, а то й не один раз.
Власне, виходив кожен собі окремо, поодинці прокрадались городами та глухими вуличками, щоб не потрапити на очі не те що поліцаям, але навіть своїм сусідам в отакому красномовному вигляді. ('пробуй жінка потім казати, що не знає куди, коли ж пішов з дому и повному похідному спорядженні: з гвинтівкою, з речовим легеньким мішком :м плечима (хлібина, онучі), з шинелею — у скатці чи й просто на руці або ж у спиті, як і шинеля, такій же недоречній в оцю задушливу ніч, але яка вже через годину-дві кожному з них ще й як пригодиться!— коли й не вкриватись, то хоч простелити під себе на охололу перед світанком і сиру після недавнього дощу землю.
За селом в умовному місці біля вітрики, на горбі — зіходилися. Загадано було виходити в обов'язковому порядку лише тим, кому, після викриття зв'язків Антона Телички з повстанцями та щасливої його птечі у ліс, так само не слід було рискувати життям, чгілишаючнсь в селі з надією, що може минеться, не зачеплять німці. Набралося таких близько трьох десятків, не враховуючи Андрія Скоряка та Сашка Легенди, котрі зараз на варті і самі вже доберуться. В селі лишалось іще з десяток. Почекали трохи, та як протягом півгодини вже не підходив більш ніхто, Грицько надумав рушати. Бо хоч і не к спіху, а нема потреби людей без сну морити. А коли й забарився котрийсь, дорога відома, наздожене, а то і в лісі знайде. Скомандував вишикуватись, і — кроком руш!
Ішли вільно, не в ногу, кому й де вигідніш було — по обочинах двома ланцюжками, бо на проїзній частині дороги після недавнього дощу весь час попадались іще не просохлі як слід калюжі. І мовчали у невеселій думі кожен. Аж поки Іван Прядка не озвався раптом:
— Ну, харашо...— він зупинивсь, почекав, поки порівнявся з ним Грицько і лише тоді повів далі: — Нехай вже ми ось із Микитою, з Карпом, та й решта, мало не всі, але навіщо воно тобі, Грицьку, здалось оце поневіряння?!
— Оце так сказав! — похопився котрийсь.— Сотню свою, значить, вирядив би, а щоб сам...
— Та хіба ж я про це зараз,— не дав і докінчити Прядка.— Зараз ясне діло: в кругу сидиш, кругову й пий! Я про раніше. Вискочив, слава богу, з війни. Чого тобі було в оцю другу встрявати? Прийшов додому — хазяйство є,— і саме те, що треба! Є на чому й крутитися і разом з тим ніхто не зазіхне і в куркулі не запишуть. Чого тобі ще? Оженився б собі — найліпша дівка в селі не пішла б, а побігла б...— і зам'явся трохи, бо згадав весільну пригоду оту з Грицьком, проте закіпчив-таки:— Та й спав би оце під боком у жінки,— носом у пазуху.
— Дурний ти, Іване,— замість Грицька відповів Дудка Лука, бо пауза щось затяглась трохи.— Та хіба ж у людини саме черево? Є ж іще й над черевом дещо. Голова, наприклад, з думками. Та й серце з усякими чуСТ-JBa МИ...
qf — Ох, і розумний обізвавсь! — незлобиво відказав Прядка.— То по-твоєму виходить, що всі, хто не чапає оце з нами,— вся півтисяча мужиків нашого села — безголові, нечуственні?! Та й не до тебе річ. Грицькові я кажу.
Мовчати вже ніяк було, і Грицько сказав:
— На це я тобі, Йване, відповім отак само, як одному мудрецю колись. Це ще, як додому з війни повертавсь. У Славгороді діло було. Теж зайшла отак мова про війну громадянську. Ото він і застеріг мене по дружбі народною приказкою:"Де двоє б'ються — третій не мішайсь!" — "А чого ж це я — третій?" — питаю.— "Бо таке твоє середняцьке становище. Ори, мели, здавай хліб для революції, для робочого класу, але сам не встрявай, мовляв, без тебе обійдеться".— А воно бач... Не раз я потім згадував цю "дружню" пораду та й мусив відкинути її.
— Еге ж,— погодився Прядка.— На пролетарію всіх країн понадіялись дуже. Аж воно — "поки сонце зійде!.."
До лісу від села була верства якась, не більш. За розмовою і не зчу-лись, як опинилися вже на узліссі. Тут Грицько й думав розташуватись. Але виявилось, що з усіх лише двоє прихопили фляги з водою, які тут же за одним духом і спорожнили гуртом. А біля лісникової хати — криниця джерельна, та й сіна копиця напевно ж є, бо земля таки сира після дощу — не штука й болячку яку підхопити. А до всього, ще й отаке життя...
— Ех ви, козаки! Преславних лицарів правнуки нікчемні! — безжурно жартував Лука.— Що тоді комарви було менш — у Великому Лузі та на дніпровських лиманах? Чи не такі кусючі?
— Дьогтю більш гнали. А ми перейшли вже з дерев'яних на залізні осі, на колісну мазь.
— Та й тієї рік як уже немає в лавці.
А комарів таки й справді було тут у ліщині — хмарами. Так і обліпили всіх. І немає ж ніякого рятунку од них. А біля лісникової хати димні вогнища можна буде розкласти, та й таки спокійніше заснути — не розплачуючись власною кров'ю за сон.
На що вже Лука — безтурботна людина, а й той не втримався, пожартував невесело:
— Ох же, хлопці, й життя заходить! Розпрокомаринське!
На всі ці резони своїх козаків Грицько, певна річ, не міг не зважити. Тим більш, що кончої потреби саме отут, на узліссі, розташовуватись зараз не було. Зате була інша потреба: Деркача-лісника чимскоріш побачити, може, якісь новини у нього є, та й у свій штаб загону послати "пакета" (для таких випадків Деркачеві навіть коня із загону дали), сповістивши про приготування в селі, у маєтку, до приходу німців та про свій відхід із села...
II
Несподівані прикрощі навалились на Кандибу сьогодні з самого ранку. Передусім — німці у Вітровій Балці. А втім, це, власне, і не було для нього великою несподіванкою, бо ще звечора розвідка сповістила про підготовчі заходи до їх приходу, вживані і старостою і управителем маєтку. А відтак було застосовано і контрзаходи. Іще звечора першу сотню Легейди перекинуто було з Підгірців на передній рубіж, де досі лише чатувала сторожова застава з цієї ж сотні; та ближче до переднього краю переніс Кандиба свій командний пункт — у хату лісника, де вже й перебув минулу ніч... Не було великою несподіванкою й нещастя з Свиридом Прядкою, хоча звістка про це й приголомшила його вельми.
Привіз її Самійло Корж, командир піщанської сотні. Либонь, сам півгодини тому своїми очима бачив його труп. Рибалки випадково натрапили — прибило водою під кручу в лозняк. (І, як видно, не перший уже день, як зринув). Витягли на берег, за всіма ознаками — убитого вже було вкинуто в річку. З проваленою головою...
А його вже ось цілий тиждень вважали за втеклого разом із Гусаком, якого вартував тоді — після півночі.
