Артем Гармаш - Головко Андрій
Був наймолодший серед них, але, як видно, був за старшого в них. "Не турбуйся, старий! Нічого ми їм лихого робити не будемо".— "Амністія!" — встряв у розмову Теличка, може, тільки для того, щоб показати Мусієві, що й він тут не остання спиця в колесі. "Відпустимо,— продовжував третій,— вже за одне те, що не дурні були: без пострілу віддали нам всю оцю череду. І немалу! Вважай, старий, на цілий товарний состав. Та ще й кулемет на додачу. Ну, а тепер іди собі, чоловіче добрий. Бо як би тобі оця балачка з нами потім боком не вийшла".— "Та про мене нікому ні гу-гу!" — докинув Теличка.
Авжеж! Це Мусій і сам добре тямив. Бо одне діло, коли невідомо, хто одбив той гурт, і зовсім інше... Доведи потім, що Теличка був сам-один серед чужих, а не навпаки: всі, як один, вітробалчанські були разом із ним. Тому, повернувшись до юрби біля гармашівських воріт, Мусій про зустріч свою з Теличкою не сказав ані слова. Та й про самий "маскарад" хотів був промовчати, хоч і дуже кортіло розказати, проте, напевно, поборов би таки спокусу, коли б добрі сусіди не дошкулили своїми ущипливими жартами. І якраз Остап Гармаш перший почав: "Е, дядьку Мусію, що ж це ви мене отак підвели! Я за вас, можна сказати, поручився — "меткіший", а ви отак сплохували". І пішли один по одному: "Добре, що не розгубився чоловік. Еге ж, чисто, як в отій приказці — "на тобі груш, та мене не руш!" — "Але чи ж вони хоч спасибі сказали за твою хліб-сіль?!" Що? Мусій здригнувсь на цей дурний жарт. Може, коли б це сказав хтось інший, а не осоружний йому Хома Гречка з белебня, попихач Гмирин (ішов у кузню та зустрів череду на греблі, ото й пристав до першої юрби, щоб переждати), Мусій і не звернув би на ці слова ніякої уваги. А то мимоволі насторожився. Те, що тут язиком ляпнув Гречка,— не біда, а от якщо у себе на кутку почне верзти, а люди ж не були свідками того, як все це сталося, то, гляди, й справді подумає дехто чорти батька зна що про нього! Щоб запобігти цьому, вирішив одразу ж вибити всякий грунт з-під ніг у Гречки і обірвав жарти: "Ну й годі язиками молоти всяку дурницю! "Мусій сплохував". Хотів би я на будь-кого з вас подивитись, як би він повівся, на моїм місці бувши. А що вже ти, Остапе, то, напевне, в штани напустив би. Від самої несподіванки!" І після цього коротенького вступу став Мусій розповідати принишклим від цікавості слухачам про все, що з ним трапилось щойно біля тачанки. Розповідав докладно і майже не даючи волі своїй загалом досить буйній фантазії. Тільки й того, що змушений був на заміну Антонові Теличці вигадати іншого третього на тачанці (і, звичайно, для більшої переконливості вважав за потрібне зобразити його не менш колоритним за Теличку), та десь вже під кінець розповіді — на запитання котрогось із слухачів — чи не питав у них, куди вони череду гонять (може, людям роздаватимуть, у котрих німці позабирали?), Мусій аж плечима знизав обурено. Чи то вже такий недотепа він! Як би ж то не спитав!? І зразу ж переказав свою з ними розмову на цю тему, хоч насправді такої розмови й не було. Але, на думку Мусія, цілком могла бути.
— Ні, людям потім. Своїх дірок, кажуть, вистачає: хоч би з боргами розплатитися. Та вже ж не з якими! Не перший місяць у лісі, і скільки їх там є — сотні, коли не вся тисяча. Та й кожному ж їсти треба. До того ж, як той казав,— не хлібом самим живе чоловік. Треба ж і до хліба. Добре, хоч річка через ліс протікає — рибу ловлять. Але хіба ж на всіх настачиш? Тому й "напозичались" всякої скоромини, найбільше яловичини,— і в Підгірцях, і в Зеленім Яру. і в Глибокій Долині...— де тільки можна було, чи де сама необережно забреде в гущавину. Повіддають тепер людям. Але дещо й собі залишать надалі. Бо не видно ще кінця-краю німецькій навалі. Та й кінець не прийде сам. Не кому ж, як партизанам, доведеться кінець той робити. А для цього, кажуть, цілі полки війська потрібно сформувати. Людей вистачить, а от із харчами клопіт. А треба ж і взуття, та й амуніцію. Не для чого ж у них там і свої чинбарі, і шевці, й кушніри. Бо то не армія, то не вояка, коли хоч і з рушницею в руках, а босий; хоч і на коні верхи, а без сідла, охляп...
Поки Мусій розповідав усе це, намагаючись викласт якнайбільше відомостей про життя лісового краю, що їх мав з людських переказів, кінчили напувати худобу і стали з вигону згонити на дорогу, збивати в гурт. Три вершники виїхали наперед. І всі, як один, наче жива ілюстрація до Скорякової розповіді: хоч і оружні були всі, але кожен на коні охляп; а один, крайній звідси, був навіть босий — ступнями в мотузяних стременах.
Нарешті рушили. Услід за чередою, як і тоді, йшли троє роздягнених німців. А за ними їхала тачанка з переодягненими в німецьку форму партизанами.
Поминули школу, волость.
— Ну, тепер можна й по домівках,— порушив напружену мовчанку в юрбі Мусій.— Тепер вже обійдеться...
І все ж таки на душі у нього було неспокійно. Через отого бісового Гречку. Не певен уже був тепер Мусій, чи слід було при ньому отой "маскарад" розповідати. Заспокоював себе тим, що хоч про Теличку не прохопився жодним словом. І то добре. Дарма, що дуже кортіло. Проте і вдома, за обідом, не розказав про Теличку нічого навіть своїм. Вирішив до вечора почекати, а там видно буде, може, розповість хоч самим синам. По обіді, як звичайно, приліг на часинку спочити в повітці. Але і сон його не брав чогось сьогодні. Нескоро вже, либонь, задрімав був таки, та й одразу ж прокинувся від розмови неподалік, біля своїх воріт, старшого сина Андрія з кимсь чужим. Спитав чужий, де батько, щоб ішов зараз же у волость, сільський староста велить.
Мусій, не гаючись, пішов до волості, мізкуючи, нащо він раптом знадобився старості? І чому — не в сільську розправу, а до волості?
Біля ґанку товпилась чимала юрба чоловіків і стояли дві брички. Підводчики — свої, вітробалчанські. Куди ж це вони спорядились? Але ніхто до пуття не знав. Не затримуючись, зайшов просто до приміщення, і тільки поріг переступив, дався диву од незвичайної картини. За двома канцелярськими столами, і чомусь нарізно, обідали якісь незнайомі люди. За одним столом — четверо, на вигляд звичайні собі селяни (і, видно, щойно з дороги, в закуреному одязі). На розстеленій газеті перед ними лежали накраяний хліб, сало, зелена з грядки цибуля. За другим столом сиділо лише двоє. Ці теж були одягнені по-селянському, але в чистіше. Один з них навіть у святковій сорочці з вишитою манишкою під тісним піджаком, явно з чужого плеча. Та й сама манишка чомусь — Мусій не міг цього пояснити собі — дуже не личила йому. "І де він, отакий червоноголовий, у нас узявся?" — мимоволі спливло на думку Мусіеві. Впадало у вічі й те, що стіл перед ними був застелений по краю вишиваним рушником, а по рушнику, окрім хліба та того ж таки сала,— іще щось у полумисках печене й варене. "А чого ж їм отакий привілей?" І раптом почув, як один звернувся до другого німецькою мовою. Одразу ж зрозумів усе. І нова, тепер вже тривожна, думка пройняла його: "А де ж третій?"
У кімнаті, окрім цих чужих, було ще з десяток своїх, серед яких Мусій побачив і Пожитька, сільського старосту, та
Хому Гречку. Були люди, як видно, і в суміжній кімнаті, бо, помітивши Мусія, Пожитько гукнув комусь туди у відчинені двері: "Прийшов Скоряк!" — і хитнув головою Мусієві, щоб зайшов туди.
У Мусія тепер вже тоскно занило серце від передчуття якогось неминучого лиха. А коли зайшов до другої кімнати й побачив Жмудя, начальника волосної варти, який, очевидно, складав протокол, записуючи зараз свідчення Передерія Марка, зрозумів уже й те, що це за лихо і навіщо його сюди покликано. Тому насторожено став прислухатись, що розповідав Передерій. Власне, він вже кінчив свою розповідь. І все ж таки Мусій з уривчастих фраз, з відповідей Марка на запитання начальника варти уявив собі майже повнотою увесь отой останній акт вистави, розіграної партизанами, що відбувся на околиці перед лісом, де саме живе Передерій, і тому все те бачив.
Нічим тепер вже не рискуючи, вони відпустили всіх, хто був при гурті,— і німців, і гуртоправів. Проте двоє з них — один німець і один наш — стали проситися в них, щоб не відпускали, а дозволили пристати до них. Німець просто пояснив, що не хоче потрапити в штрафний батальйон, а тоді в м'ясорубку на Західний фронт. І все долоні свої показував — мовляв, сам з трудящого класу. То їх і забрали з собою в ліс. Хоч перед тим довго сперечалися ті троє, що їхали на тачанці, особливо один. "Чи не Теличка часом?" — спитав начальник варти. У Мусія так і тьохнуло серце. "Еге ж, саме він,— ствердив Передерій.— Нехай їм,— каже,— чорт. Мало в нас і так всякої наволочі, підісланих шпигунів! Сам тільки чудом виприснув із біди, що не теліпаюсь на вербі чи осиці!" На запитання начальника варти, яку біду мав на увазі Теличка, Передерій нічого не міг сказати. І взагалі оце й уся мова, яку він чув од Телички.
— Ну, а ти, Скоряк, що чув од нього? — навмисно отак зненацька, щоб не встиг підготуватися той, звернувся начальник варти до Мусія. Проте насторожений Мусій не дав себе круг пальця обвести. Сказав, що ніде він Телички не бачив. Більше тижня вже, мабуть. Востаннє, та й то випадково, у кузні — пішов до Лавріна, щоб кільце до кісся зробив, косовиця на носі. Отоді й бачив — зазирнув чогось в кузню по своєму прикажчицькому ділу. А потім чутка пройшла, що поїхав у Славгород із хурою продукції всякої. Проте Жмудь теж не ликом був шитий. Він терпляче вислухав Мусієве свідчення, а тоді знову-таки, мовби зовсім не чув, що говорив йому Мусій: "Ну, а сьогодні ж оце, коли носив їм харч? Невже ото Теличка ні пари з уст так і не випустив на всі твої ро;-'ити?" Мусій відповів, що ніякого Телички він не бачив сьогодні. Що то були не німці на тачанці, а переодягнені партизани, він одразу ж побачив, але всі троє були чужі, не місцеві. Мабуть-таки, Марко помиливсь. Але той уперто стояв на своєму: не міг помилитись, бо теж не сліпий. І хоч не був на розмові, як Мусій, з ним, але бачив за яких два кроки од себе. Та й по голосу... ї скільки потім начальник варти не бився, щоб узгодити зізнання цих основних свідків, це йому так і не вдалось. Мусієві навіть здавалося, що й він так само не хотів, щоб у протоколі йшлося про Теличку, котрий доводився, либонь, якимсь його родичем.
