Артем Гармаш - Головко Андрій
І чого тільки не валили на бідну Свиридову голову! Більшість сходилась на тому, що не інакше, як підкупив його Гусак. (Мав чим!). А може, за ці більш як два місяці добросусідського життя через тин зумів і навернути на свою віру? Кандиба тримався іншої думки. Знаючи Свирида Прядку ще з часів своєї роботи головою волосного ревкому (а Свирид тоді був одним із комітетчиків у своему селі), Кандиба вважав, що Свирида підвело його добре серце. Пожалів чоловіка, якому загрожував розстріл. Хоча при тверезому розумі Свирида і важко було збагнути — на що він розраховував, як він намірявся жити далі після цього злочину. Про те, що він міг би за прикладом Гусака й собі перекинутися на їх бік, Кандиба й думки не припускав. То, може, через те і смерть Свирида не була для нього також вже наглою несподіванкою. Власне, він ще й тоді, тиждень тому, думав про таку можливість. Дарма, що огляд місця події не давав ніяких підстав запідозрити напад на вартового. Навіть висловив був отаку свою думку, але як ніхто не пристав на неї, то й не наполягав дуже Тим більше, що так було й самому куди спокійніше! Бо одне діло з доброго серця випустити ув'язненого злочинця і навіть самому втекти, і зовсім інше — вирвати в'язня, не спинившися навіть перед убивством вартового, і нікуди, можливо, самим не тікати, залишитися невикритими в загоні.. А хіба ж це не те саме, від чого застерігав його Кушнір, картаючи за викривлення класової лінії, за потурання не зовсім певним людям, часом учорашнім ворогам?! Чи так уже всі вони й перекувалися? Якраз! І хіба не показова оця пригода з Гусаком?
Але як воно, все ж таки, могло статися? Почали пригадувати А зібралося цього ранку на командному пункті Кандиби немало людей Всі чотири командири сотень, половина комендантського взводу (друга половина залишилася з Цибульком у Підгірцях), був тут і новий начштабу загону Гармаш, і командир новоутвореної за пропозицією Гармаша кінної розвідки загону Саранчук зі своїм підручним Антоном Теличкою Ці двоє щоправда, в той день не були навіть у Підгірцях, тільки вночі повернулись із Славгорода, зате вони єдині з усіх тут присутніх бачили Гусака після втечі вже — у тому ж Славгороді.. То чи не з цього й слід почати розмотувати клубочок?
В який уже раз за оці дні розпитували їх, а вони навперемінки розповідали про той клопітний день у Славгороді.
Прибули, либонь, якраз в обід. Бо хоч і виїхали рано і їхали хутенько, але поки розвезли своїх супутниць — ївгу Семенівну на Дніпровський провулок, а Христю на Гоголівську вулицю, до Бондаренків, то вже й обідня пора настала. Відрядивши Санька з возом провіанту на Дворянську, самі заїхали на Троїцьку вулицю до Христиної тітки,— по оту ж саму фотокартку Гусака. Не хотіли Христю в це діло вплутувати, думали — самі впораються, І, напевно, зуміли б, якби не трапилось оте зовсім непередбачене...
Тільки-но спинились біля воріт, прив'язали коней до акації, як сюди ж підійшли двоє: один — із варти (як дізналися потім, інспектор повітової державної варти Лиходій), а за ним — очам не повірили спершу: Гусак Павло. Таж він сидить під арештом! Тільки учора ввечері Гармаш розповідав Грицькові... То яким же чином? Випустили чи, може, втік? Але коли б випустили, то чого б же йому отак нагло треба було сюди, в Славгород? Та ще й в отакому — ради свята!— пожмаканому вигляді! Інша справа, якщо, може, втік.. Гусак був теж неабияк здивований Але, не пода ючи виду, що впізнав і, може, думаючи, що його не впізнали, мерщій шмигнув у хвіртку Але ж Лиходія саме його службове становище зо бов'язувало, то поцікавився: що за люди, чий це фаетон? Теличка з гідністю відповів, ще фаетон генерала Погорєлова, в якого він служить прикажчиком, а зараз вони мають справу до Марії Дмитрівни Петренко: гостинця передала їй племінниця з села. В екіпажі лежало два клунки, один із борошном, пудів на півтора, а другий — з крупою, які Антон передбачливо переклав із воза, щоб у такий спосіб піддобритися до Христиної тітки. Не звертаючи більш уваги на Лиходія, він одного клунка взяв сам, а другого — Грицько, і пішли в двір услід за Лиходієм, котрий зохотився показати їм помешкання Петренків. Теличка, наздогнавши вже на ґаночку Гусака, запитав, яким чином він сюди потрапив.— "Не будь, Теличко, такий цікавий,відповів Гусак.— То менше клопоту матимеш!— Тоді до Саранчука:— А от із тобою, Грицьку, щось ми часто дуже стали натикатися один на одного. Тобі не здається?"—"Сліпий випадок,— відказав Грицько.— А хіба йому закажеш?"
Марія Дмитрівна гостинцеві від небоги зраділа дуже і як дорогих гостей запросила їх у світлицю, куди вже зайшли Лиходій з Гусаком і де крім них було ще двоє: Мегейлика впізнали по ціпкові (замість милиці вже), на який спершися, сидів біля вікна, і телеграфіста — по його уніформі. Господаря, як видно, не було вдома — мабуть, перебував у рейсі. Сіли обідати. (Надворі пустився дощик, то мусили обідати в кімнаті). Спершу розмова не в'язалася. Грицько з Теличкою мимоволі, і обидва цілком самостійно, розшукали очима на стіні над комодом, серед листівок та фотокарток, оте, потрібне їм "кабінетне" фото з двома "рубаками". І знову-таки — хоч і різними стежками, — але обидва прийшли до одного й того ж висновку: "А, власне, на хріпа воно тепер здалось!" Коли ж він ось сам сидить із ними за столом. Але такий недосяжний! Не важко собі уявити, на який глум наразили б вони себе, коли б привезли фотокартку замість того, щоб приволокти його самого. Але ж як це зробити? Заклопотані цими роздумами, вони неуважно слухали мляву розмову столовників. Аж поки Гусак не звернувся до них особисто. Спитав, коли мають назад повертатися. Теличка сказав, що — взавтра, якщо упораються із справами,—"Може, й ти думаєш із нами?"—"Не звик на фаїтонах!— криво посміхнувся Гусак, і раптом, щось надумавши, різко змінив тон:— Та й де б же я примостився з своєю бочкою гасу?" Теличка сказав, що фаетон покинуть тут для підполковника Погорєлова — сина генералового, котрий білими офіцерами заправляє, а вертатимуться возом упорожні, отож, будь ласка, до Вітрової Балки з охотою підвезуть. Але далі, в ліси, то вже доведеться шукати іншу оказію.— "Бо на ваші краї тільки поткнись, то лісовики і коней відберуть, ще й пику наб'ють". — "Та ні, самою пикою не обійшлося б. Дуже гучної слави зажив ти собі, Теличко. Як ретельний служака панський. Напевно, довелося б і в льоху посидіти. У них до цього недовго!— і по невеличкій паузі:— Ти думаєш, я не сидів? Сам не вірю собі, що знову вільним повітрям дихаю". Теличка поцікавився — за що ж його? Невже ж за спекуляцію?—"За саботаж. Як причепилися, хоч роди їм бочку гасу. Та де ж я візьму по цьому врем'ї?! Що я — Нобель?— Ага, не знаєш, ну, то посидь у льоху — може, надумаєш де.— То й мусив... А тепер — кров з носа, треба роздобути десь отой гас. А інакше й носа не показуй додому".—"Нащо він бреше?— думали Саранчук із Теличкою, бо знали, за що було заарештовано Гусака.— І на кого ця брехня розрахована?" Судячи з реакції присутніх за столом,— на всіх, за винятком Лиходія (єдиний слухав без будь-якої цікавості). Бо мусив же Гусак якось пояснити приятелям свій переїзд, і, може, на тривалий час, із Підгірців до міста; а їм — Теличці з Саранчуком — показною одвертістю засвідчити свою довіру до них обох і тим самим притупити їх пильність перед якоюсь задуманою капостю. "Ой. Теличко, дивімось обома, чи пак — усіма чотирма!"—подумки застеріг Грицько товариша. Але той, старанно орудуючи виделкою (що аж за вухами хрущало), водночас вже планував собі щось. І ось — доїв, поклав виделку і до Гусака весело:—"А що даси, Гусаче, коли я тебе з біди виручу? Вважай, що бочку гасу вже маєш. Про ціну нічого не кажу — може, й недешево".—"Де, в кого?"— з удаваною цікавістю глянув Гусак на нього. Теличка не назвав ні прізвища, ні адреси. З причини цілком поважної: не було такого чоловіка взагалі в природі. Проте удав, що це він затнувся — з міркувань обережності. Місяць тому, мовляв, брали в нього пальне для свого економічеського дизеля. Прізвища не знає, дядя Вася, та й все; і навіть не знає адреси. Але довести може до самого порога. По Полтавській вулиці і зразу ж за мостом через яр у провулку. А оце саме й коні біля воріт, то по обіді можна було б і махнути. Щоб домовитись на завтра
Для Гусака ця пропозиція була явно непередбачена і зовсім небажана. Навіть розгубивсь і не знав, що сказати; з надією глянув на Лиходія, і той, справді, виручив його:—"А ти що, забув хіба, куди ми зібралися після обіду? На пізніше домовляйся, годину на п'яту". Але Теличка не знав, чи буде вільний в цей час і чи можна буде коней взяти.— "А він ванька найме, не обідніє",— сказав Лиходій, пильно стежачи за Теличкою, а той не зміг приховати свого розчарування, насилу видушив із себе відповідь, мовляв, нехай навідається.
Тільки коли вже від'їхали од воріт, Саранчук нарешті зміг висловити Теличці своє обурення його дурною поведінкою під час обіду Власне, якщо правду казати, то й у нього самого була велика спокуса — схопити Гусака за карк, але ж розумів, що на це мало самого бажання. Хіба ж не видно було, що він саму появу їхню на Троїцькій пов'язав з своєю втечею? (Хай і не викрасти*, думав, а тільки розвідати, де він тепер). Тому й був отакий насторожений, але певності цілковитої, звичайно ж, не мав. І коли б діяли обережно, з розумом, то, може, й зовсім зуміли б розвіяти його підозру. А тоді вже й... Чи, на гірший випадок, хоч вивідали б у нього дещо. Про Свирида Прядку зокрема — куди він завіявся.— "Так ти ж, як дурний з печі, із своїм "дядею. Вассю"! Тепер-то вже вони певні — хто ми. І часу мають більше як досить, щоб якусь капость нам учинити. Боюсь, як би ми з рибалок не перетворилися на дурних лящів у них на гачках!"— "Та чи ж ми поїдемо з ним тепер! Та ще й на його візнику!— безтурботно одмігся Теличка.— Зате уяви собі, коли б не зірвалось,— за три години були б із ним у Підгірцях,— алюром три хрести!"—"А ти, Антоне, не вважай усіх дурнішими за себе!"
В усякому разі Лиходій аж ніяк не помилявся щодо Телички: що нікуди він не поїде з Гусаком о п'ятій. До того ж, і цікавив його не так сам Теличка, як його "корінник", про котрого Гусак розповів йому все, що знав.
