Артем Гармаш - Головко Андрій

Мабуть, тому й не дуже наполягав, не намагався вирвати в Мусія інші свідчення. Але не міг він і не зважити на свідчення Передерія. Тим більше, що все це відбувалося прилюдно. Тому так і записав у протоколі — суперечливі свідчення обох. Але наприкінці суворо застеріг, щоб іще гарненько подумали обидва та добре все пригадали. Бо навряд, щоб у комендатурі задовольнилися цим. Будуть, напевно, ще й самі допитувати. Тому взяв підписку в обох про невиїзд із села. А сам оце мав негайно їхати в Князівку. Мусив особисто доставити німців та гуртоправів у німецьку комендатуру.

Вернувшись додому, Мусій розповів про все своїм синам. І про допит його начальником варти. І про Теличку, що то таки справді його бачив на тачанці. І навіть про те дурне, бо ніхто ж за язик не тягнув, Антонове вихваляння, що коли б не якесь там чудо, то вже висів би десь на осиці...

Старшого сина, Андрія, батькова розповідь не здивувала анітрохи. Тугодум, але дуже тверезий і поміркований, він довго мовчав перед тим, як висловити свою думку:

— Прокравсь, не інакше! Ну то й куди ж йому, як не в ліс? Саме для таких там день у день м'ясниці.182

Молодшого сина, Степана, навпаки, розповідь батькова дуже збентежила. Він навіть пропустив поза вухами братозі образливі слова про партизанів, чого ніколи ще з ним не бувало. Отак оторопів парубок: Теличка з партизанами? Нісенітниця якась! Коли ж мало не щотижня, навпаки, знаходили в економії підкидні до Антона листи від партизанів з погрозою або "голову одірвати" йому, або "кишки випустити", якщо не покине прикажчикувати у Погорєлова. І взагалі як тільки не костили вони в листах його — шкуру і попихача панського. Самі ж наймити розказували, що не раз то там, то там знаходили отакі листи. Спершу віддавали їх Антонові, поки управитель не заборонив їм у чоловіка "на нервах грати". А згодом навіть домігся від комендатури, саме на ті листи посилаючись, дозволу Антонові носити зброю. А старший панич, ротмістр-каледінець, що з Дону приїхав, наган подарував йому. Оце так партизан! Навіть і зараз іще в голові не вкладалося: Теличка — з партизанами!

(Цілу ніч Степан іще стенатиме плечима при згадці про Теличку, аж поки взавтра, опинившися в лісі, своїми очима не побачить його в гурті лісовиків; тоді ж і про чудо, яке врятувало їх із Грицьком, почує в його ж викладі. А тільки Саранчук невдоволено переб'є його: "Яке там чудо! Христі дякуймо, що не балакуха. То хоч сама й попалась, бідолашна..." — "Що? — жахнеться Степан і майже зойкне: — Та як же трапилось?" Усі здивовано глянуть на нього, а Антон Теличка скаже спроквола: "Еге ж. Треба було раніше розбуркати їх. Це ж ти чатував тоді! То раніше Гармаш до Підгірців добувся б, раніше б узнав про втечу Гусака з комори разом із своїм вартовим. Можна було б іще застати нас у селі..." І знову Грицько переб'є Теличку: "Ось не мели юринди! Артем пішов іще до півночі. Та що не сам, через те й довелось на заставі ніч досипляти". Але все це станеться взавтра, а тим часом... до того завтра ще буде всього...)

На цій же родинній нараді було вирішено, що батько й далі стоятиме на тому: не впізнав Телички та й усе. І ніхто не прискіпається. Одне те, що в німецькій формі був, а до того ще й з забинтованою головою. Добре, мовляв, Передерію було, що вже розбинтованого бачив. На цьому й заспокоївсь батько. Та й Андрій зразу ж облишив про це думати за нікольством. Робили плитки цілою сім'єю. І гною з-під отої пари економічеських волів (оце й уся користь була од них!), що взимку припала на їхню четвірку.

Працював і Степан. Та тільки якось знехотя. І весь час мовчазний був, як прийшов Сашко Легейдин та пошушукали-ся з ним, і зовсім зледащів. Сяк-так дотяг, поки кінчили роботу, тоді збігав у берег — скупався в потоці, переодягся в чисте і навіть не став чекати вечері — намірився йти з двору. На батькове запитання відповів, іі^о у "Просвіту". Нову п'єсу читатимуть. "Борці за мрії". Дуже цікава, либонь. Помітивши, як батько спохмурнів на ці його слова, не втримався, сказав ущипливо:

— Та ви ж самі, тату, жодної вистави не пропускали торік. Не встигали кури нестися на квитки вам.

— Прирівняв! — зітхнувши, сказав батько.— То було времня! А тепер... Чи ж до тіятрів, сину, людям тепер — в отаке лихоліття!..

Повернувся Степан із "Просвіти" не так вже й пізно. В хаті ще світилось. Мати з невісткою поралися з опарою. Але ні батька, ні Андрія не було в хаті. Як видно, розійшлися вже спати. Зголоднілий хлопець повечеряв чим там було всмак і досхочу. Але, встаючи з-за столу, іще одбатував півхлібини й запхнув за пазуху. Мати цього не помітила, а на

здивований погляд Наталки, з якою в нього були дружні

взаємини, Степан лише підморгнув по-змовницьки і вийшов,

з хати. с

Зайшов у повітку до батька. Старий іще теж не спав, але удав, ніби спить, щоб приховати од сина своє безсоння, котре той міг би зрозуміти, як вияв ганебної слабкодухості батька. Та Степан обережненько торкнувся до батькового плеча. "Що таке, сину?" — схопився батько і сів на постелі. Степан сказав, що має оце зараз піти з дому, то й зайшов сказати. Мусить зійти з дому. Хоч на ці кілька днів, поки німці будуть в селі. Бо є така чутка, що завтра вже мають наїхати. Вернувсь Жмудь із Князівки. Від нього ото й пішли секретні накази управителеві маєтку, щоб приготував приміщення на сотню солдатів та на двох офіцерів, а сільському старості, щоб забезпечив добрими харчами принаймні на кілька днів наперед.

— Не минула-таки лиха година! — журно похитав головою старий.— Ну, та діватися нема де,— міркував уже собі далі.— Що буде, те й буде! — Але що Степанові треба зникнути з села, про це не було чого довго розводити. Як тоді, обидва рази: пересидів був у Підгірцях у родичів, і все обійшлось. А коли б дома застукали, то ще хтозна, чи не доскіпалися б, що воював проти них у червоних. Хоч і недовго.— Авжеж, сину,— сказав після мовчанки старий.— Але ж чи так вже конче треба саме в Підгірці? — І, не давши синові висловити ні згоду, ні заперечення, пояснив, що Підгірцям на цей раз чи не скрутніше було, ніж самій Вітровій Балці. Коли ж ціла сотня прибуде їх. Такого ще не було. На саму Вітрову Балку для чого б така сила? Тим більше, що Вітрова Балка до того діла непричетна. Не інак — надумали за цим разом уже до лісових сіл, отаких, як Підгірці, добра-тись-таки.— То як би ти, сину, не потрапив з вогню та в полум'я.

Степан не став упиратись, дуже легко погодився з батьком (хоч зробить по-своєму), що можна буде ці дні перебути і деінде, аби не вдома. Батько порадив у Журбівку, де хоч і нема родичів, але є давні приятелі. "Та візьми ж хоч хлібину. Бо, може, там у людей викачали".— "Я взяв",— відповів Степан і відчув раптом такий сором перед батьком, що дурить його, і такий жаль, що наражає його на неабияку небезпеку. Проте тільки й сказав: "Ну, а тепер спіть уже, тату!" — і пішов з повітки.

Проте не одразу Степан пішов з дому. Спершу в клуні на вгороді дістав з-під стріхи захований свій карабін та нагрудний патронташ з півдесятком обойм. Тепер все. Але щоб не здибатись випадково з матір'ю чи Наталкою, які й досі ще рипались, він не вернувся вже в двір, а пішов городами — спершу своїм, а далі гармашівським понад потічком і вийшов аж до самої греблі. Тут вони з Легейдиним Сашком домовились зустрітись. Щоб уже разом потім податися на Великий шлях до Високої могили , куди Куниця Йван, що заступав Саранчука на час його поїздки до міста, послав їх у "секрет". І звідки вони повинні завтра подати знак димом вогнища, як тільки помітять іще здалеку по дорозі з Князівки німецьку колону. Щоб дати можливість решті повстанців, котрі жили досі по домівках, вчасно й без хапання вибратися з села, пробратися до лісу. А тоді й вони з Сашком мають непомітно житами та луками повз Ліщинівку пробиратися до свого загону.

А старий Скоряк тим часом лежав у повітці, і хоч сон іще не брав його, але поволі вже став заспокоюватись. Бо чим більше думав, тим переконливішою здавалась йому ота його розгадка наміру німців щодо лісових сіл. Не без того, звичайно,— дістанеться "рикошетом" і Вітровій Балці. Але хіба ж можна рівняти це з тим, що накоїли б вони, коли б спеціально на меті мали Вітрову Балку!? А розташуються тут, у маєтку, лише тому, що, ясна річ, не наважаться одразу. Не дурні. Спершу рознюхають, розвідку пошлють... Дуже радий був старий, що вдалося Степана умовити змінити небезпечні тепер Підгірці на безпечнішу Журбівку. З цими заспокійливими думками Мусій і заснув нарешті.

Потім уже й другого дня чекав лихої для себе години без особливої тривоги. Єдиний ще раз схлюпнулась вона, як хвиля туга, розпираючи груди, коли нагло в ранковій тиші, мов розпачливий зойк, залунав дзвін рейки від клуні в економії (на поданий з могили знак), а за якусь хвилину, наче луна від нього, почувся дзвін рейки і з центру села, від пожежного сарая. І хоч Мусій нічого не знав про умовне значення цих дзвонів, проте, виглянувши за ворота і не побачивши ніде ніякої пожежі, він одразу збагнув, що це було якось зв'язане з німцями, і навіть більше того — з наближенням їх до села. Через те поява за якусь годину їхньої валки з-за горба не була для нього ніякою несподіванкою.

І не було ж, звичайно, несподіванкою для Скоряка, коли після того, як німці вже прочесали село, двоє з них та третій — поліцай зайшли забирати його. Одне тільки прикро вразило його: те, що поліцай спитав про Степана — де він є, що не видно вдома.

— А Степан тут при чім?! — обурився батько.— Хоч би я й справді накоїв шкоди якої, син не відповідає за батька!

— Іди, йди, старий. Та не будь такий розумний! — сказав поліцай і прикладом штовхнув його в зад.— І це — при всіх: при синові, при старій та невістці, при онуках. Образа і гнів сповнили серце старого, але остерігся. Бо від такого можна всього чекати: ще й матюком лайне. Нічого не сказав тому вилупкові. А заклав руки назад, як то показав йому старший вусатий німець, і неквапливою ходою вийшов із двору.

На греблі під вербами пристояли трохи, поки підійшла з села юрба арештованих селян під німецьким конвоєм, і разом рушили далі — повз кузню в маєток, місце розташування карального загону окупантів...

Кінець третьої книги

ПРИМІТКИ

У другому томі творів Андрія Головка друкується роман "Артем Гармаш" (1951 —1972).