Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Задумався, загадався Чiпка... Зробився аж страшний, помарнiв, похнюпився, дивиться якось чудно... Зведе оце на тебе очi - i нiчого не бачить; клич його'- не чує... аж за­не­пав. Уночi схопиться, - одягається, озувається...

- Чiпко! куди ти? - пита здивована мати.

- Га-а?

- Куди ти?

- Баба кличе... пiду до баби..

- Та господь з тобою! Баби немає - умерла...

- А що ж ото?.. слухайте!.. - Та й наставить ухо, - слу­хає... - О-о-о-о! "Чiпко!.. Чi-п-ко!.." Чуете?.. - Зараз, зараз, ба­бусю... я зараз!..

Хапається, чоботи набуває, рядном напинається...

- Господь з тобою! куди ти? - хрестить i перейма його Мо­тря.

Почне його умовляти; роздягає його, роззуває... То вiн трохи й утишиться, сяде на лавi.

- Ляж, сину.

Чiпка поворухнеться, посунеться, трохи - сидить... Тро­хи згодом затiпалась його постать, схилилася голова на груди, почулися важкi заводи плачу...

- Чого ти, сину, плачеш?

Мовчить Чiпка, плаче.

Напала його пропасниця. На велику силу одходила йо­го Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в си­лу, - та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, пону­рого виду. Бабина смерть загадала йому загадку - котру вiн нiяк не мiг розгадати... Вiн все хмурнiшав та хмурні­шав...

Не вспiло одно гаразд забутися - друга приключка при­ключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчин­iм.

Чiпцi минуло сiмнадцять лiт.

А Того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розби­лися... Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схо­пилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свi­том...

- Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, - каже дiд Улас, дивлячись на небо, - коли б ще дощу не було!..

Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо... Незабаром воно й роз­пла­ка­лось... Зарядив дощ - дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито... Спершу вiвцi наче зрадiли - розкотилися по толоцi, щи­паючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi - як став дощ допiкати - збилися дй-купи, посхиля­ли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – од­но пере, одно пере... Не зосталося на наших вiвчарях нi руб­ця сухого, а вiн i не думає переставати.

Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять – пе­ре­жи­да­ють дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сум­нi усi.

- Так оце, дiду, й вам воля прийшла? - питає Чiпка дi­да, щоб хоч словом розважитись.

- Кому воля, а кому неволя! - сумно одмовля дiд.

- Як саме?

- Так... Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало ро­били, ще з нас мало слiз та кровi точили... хай ще два ро­ки поточать!.. Ох, боже, боже! коли твiй суд правий на­с­тане?..

- Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, - примовивсь Грицько.

- Вiльнi?.. Були вiльнi, поки волi не було... Ох!.. Робив, до­ки силу витратив та зуба в ротi не стало-Тодi й з двору - геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлi­ба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятис­я, пропадати, як собацi пiд тином, - Христа ради ру­ку про­стягати... А от тепер знову завадило: плати десять кар­бованцiв на рiк!.. За вiщо?.. з чого?.. Ти, кажуть, гро­мадську отару пасеш, - рублiв з пiвсотнi виробляєш... Яких? де? Я - старець, нищий... Спасибi, люди зми­ло­сер­ди­­лись... Так - нi! I те їм оддай... а сам з голоду пропади... Про­­клятi! i суду на вас немає, й права!.. - гiрко закiнчив дiд.

У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув та­кого дiдового голосу... Думка його закаламутилась; зави­хорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся сло­вом перервати дiдове горе... Вiн сам не знав такого, а почу­вав з дiдової мови, що воно тяжке-тяжке...

Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно - аж мов нудно-Так бу­ває тодi, як серцем чуєш якесь лихо, а назвати його не вмiєш. Хвилини тодi здаються за часи, часи - за днi, днi - за роки... Черв'як швидше плазує, нiж такi хвилини... I хочеться вперед заглянути, подивитись - що з того буде, i страх обi­ймає, аж волосся на головi пiдiймається, серце ка­менiє...

Дiд знову забалакав, наче сам до себе: "Ще мало лю­дей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах про­пало, мов їх земля проглинула?.. А з живих - трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця... Що ж з мене вiзьм­еш?!. Я людям служу, громадi служу - за хлiб, за спаси­бi... от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб їстиму, та й годi... Берiть?.. Легко сказати – бе­рiть! А степ?.. а вiв­цi?.. Я привик до цього, як до рід­но­го... Про­щайте?! Щоб ви з своєю силою попрощалися!.. Вiв­ця для мене - все одно, що людина: i їсть, i п'є, i болiє... тiльки не скаже нiчо­го, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як їм оцей дощ дозоля?.. Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього... А он - ягня? Зiгнулося, тремтить, зме­рзло. Бачу, бачу... Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як ди­тину... Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити... Йому ще трохи... Ще, бач... ще..."

Дiд не змiг далi говорити... Двi гарячi сльози викоти­лось з його старих жовтих очей i розлилося по кар­бова­ному старiстю та негодами виду.

Грицько сидiв, рота роззявивши, - сам не знав, що йо­му казати...

Чiпка пильно дивився на дiда - очей не спускав... Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав'я лазила; верхню гу­бу мишка тiпала, а очi сухi-сухi - горiли, налитi сльозами по­по­лам з кров'ю.

- Хто? хто?! - затинаючись, скрикнув вiн. - Хто одбере в нас дiда?.. Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!

Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.

- Пан однiме. Чiпко!.. вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду – ста­рого недовгого вiку коротати в неволi... покину вас... Усе покину: степ, овець... Лиска-сердегу...

- Не одбере вiн... нi! Хай тiльки одбере... Я йому такого пу­щу пiвня!! - грiзно каже