Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

- руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гiркi недостачi та ну­жди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.

- А що, дочко? - стрiва її Оришка.

- Зоставила... Коли б то шанувався!

- А може, звикне... Дай-то боже! - потiша й молиться Оришка.

Зостався Чiпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу ми­ром та ласкою, показує й розказує - як i що, й коли ро­би­ти... Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяїн при­казує: "Пiди, Чiпко, загороду почисть". А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...

Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiп­ка, - узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й винiс у хлiвець... Добре, що люди побачили - залили.

Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупи­вшись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що по­дiлила людей на хазяїна й робiтника... Мотря плаче, - вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чiпку, а Чiпка тiльки понуро ди­виться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зо­стався дома зимувати.

На весну знову радиться Мотря з матiр'ю.

- Наняти б Чiпку?

- То й найми.

Знову йде Мотря шукати хазяїна - i знову швидко вишук­ала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашу­кував хлопцiв у помiч.

Дiд Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того, -так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався... "Куди його?!" До роду- близького нiкого, а далекий - у панськiй роботi... Прийшлося Уласовi - хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому зе­млянку в царинi та й наставила чабаном.

До його ото став Чiпка пiдпасичем. I - диво! згодився вi­дразу... Робота прийшлася йому по душi.

Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вi­зьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в цари­ну, до землянки, дожидати, поки збереться отара. При­ходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско ле­жить ко­ло дверей, простягши переднi лапи, поло­жив­ши на них го­лову... Дрiма ранком.

- Лиско! - гука Чiпка.

Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку - i зно­ву кладе її на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: "ра­но, хлопче, ходиш: ще дiд спить!"

Сiда Чiпка коло землянки, виймає черствий хлiб з тор­бини, починає снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щи­паючи зелену травицю.

Ось приходить i другий пiдпасач - Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, ви­дно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята - саме гноття ви­сить на очкурi - позасукуванi аж за колiна.

Грицько - козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та ма­терi (вони пiд холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi - вдовi Вов­чисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.

Сiда й Грицько коло Чiпки, розв'язує свою торбу, ви­ймає з неї сухарi - чорнi, як земля, i снiдають обидва ра­зом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули две­рi - показався дiд на порозi.

- Уже ви, хлопцi, тута?

- Тута.

- А що ж це ,овець так мало?

- Згонять.

- А ви снiдаєте?

- Снiдаємо.

- Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим-часом. умиюся та зберуся, та й рушимо!

Iде дiд у присiнки; набира води кухоль - умивається...

Тим часом - свiт, як день, тiльки сонце щось забарило­ся... Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, во­но ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним про­менем над землею... А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли свої дрiбненькi ли­сточки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дів­чи­на, дожи­да­ючи свого милого, умивається й при­би­ра­єть­ся, тремтить, мов у лихоманцi, й палає, наче в огнi, - за­ми­рає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, - так земля до­жидає ясного сон­ця... i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вi­трець, - потемнiє й насупиться її- зелений убiр; затихне вi­трець - убiр заяснiє, усмiхається...

Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з земля­нки. На головi солом'яний бриль; на плечi, на герли­зi, ви­сить торба з хлiбом та свита - на случай негоди; у ру­цi - ма­ла­хай.

- А що, хлопцi, будемо рушати! - каже дiд. Хлопцi пi­дво­дяться, ховають у торби своє чорно-хлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, нат­щесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець по­згонили до гурту.

- А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дiд. - Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руцi... Одчиняє Чiпка або Грицько ворота в царинi - i тихо-помалу, посхилявши униз голо­ви, потягли вiвцi шляхом у поле... Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступає за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!", то "ме-е!" – ка­хикає, як зимою старi баби на печах, коли почнуть пря­ди­во м'яти... А курява, як хмара, слiдком за вiвцями...

- Агу-тю-у-у! - гукнув дiд, ляснувши малахаєм.

- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрi­знилась од отари й прожогом почесала з шляху до зелено­го обнiжку. Вiвця не слухає Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжої травицi та хоч капельку проквасити душу од тiєї стра­шенної пилюги, що до сам,их печiнок добиралася, дави­ла-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, - пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи "те­реш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги не­хо­тя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати - грало, всмiхало­ся... Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси - i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели ха­ва­вка­ли, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, ме­кають, ка­хи­кають... Легенький вiтрець подихає - i скрiзь розносить тепло ран­нього