Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. - Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хло­пцi, видно, десь горобцiв деруть...

Дiд понюхав.

- А-а... та й добра ж! - промовив, чхнув - i полiз у торбу за сопiлкою.

Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге - i зачав "Вiвчарика". Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, - тiльки сопе... А це зразу, немов опiк хто, закри­чало, зави­щало - та й стихло... вдруге... втретє... i полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиля­ла униз го­лови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi - дужче... дужче... сльози сохли... регiт замирав... понiсся веселий, танцюри­стий козачок...

- То дiд гра, - каже Чiпка. - Ходiм до його!

- Ходiм. Побiгли.

- А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! - зустрiчає їх дiд.

Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ни­ми трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву... Ота­ра схарапудилась, сипнула вбiк - аж Гри­цька повали­ла; Ли­ско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк ба­чить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс... Чiпка з Ли­ском за ним. Дiд почув що Лиско гавка на вовка й собi надi­йшов... Так де ж ти вовка в лiсi шу­ка­ти­меш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку - за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.

Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка роз­казував, який йому вовк здався: "здоровий, а легкоду­хий"; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi їздив, щоб тiльки дiд не бачив... Потiм того вони полуднали... Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi... Так - аж поки сонце не поверта­ло нав­за­ходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: "Пора, хло­пцi, додому вертати!"

Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали їх люди, й кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домi­вках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.

V

ТАЙНА – НЕВТАЙНА

Добре Чiпцi у дiда пiдпасачем. Робота неважка, саме припала йому до вподоби - по його лiтах i по його душi. Та не те, щоб i без користi. Дiд брав за лiто по п'ятаку од вiвцi. Шага давав на Чiпку та Грицька, та ще хлiба мiшкiв з п'ять, та ягнят двоє або троє на рiк. Чого ще? На харч вiн собi заробляв, грошi йшли на одежу, ягнята - на при­буток.

- Слава тобi, господи, що ти зглянувся на наше безталання­! - дякує Мотря боговi. - А я вже не думала, щоб з йо­го вийшли люди...

- Став розуму доходити, - одказує Оришка, - сам поба­чив, що треба робити... I менi, старiй, довелося його хлiба з'їсти... спасибi богу!

Отак радiють та боговi не надякуються, що хоч трохи втекли од тих важких злиднiв, нужди, горя... I в хатi в них стало чепурнiше, яснiше; i хлiб не такий чорний та сухий; i каша до борщу не вряди-годи; а часом i сир на варени­ки... I одежа, хоч про свято, була як у людей; та й у будень не ви­сiло та не бовталося старе гноття... I зокола хата обмазана, хоч рудою глиною, та все ж рiвненько; зверху полатана - не свiтить гнилою, дiрявою оселею; з-за хати хлiвець визи­рав, льох чорнiє... Уже завелась свиня з поросятком i ове­чат десяток. Уже лiд паску є своє поросятко й своє ягнятко, i паска - бiла... Достаткiв бi­льше, й достатки кращi.

А тут ще, пiсля смертi якогось бездiтного, далекого Мо­триного родича, зосталося їм днiв на десять поля... Пi­сля судiв та пересудiв, - пiсля двох мiшкiв пшеницi та двох ове­чок-ярок, що Мотря подарувала волосному пи­саревi, одсу­дили Мотрi землю громадою...

- Не журись. Чiпко, - каже, радiючи, Мотря, - тепер бу­де своє жито, й своя пшениця, i просо, й ячмiнь, i гречка... Од­беру мiсцину, картоплi насаджу, - на зиму буде!.. I к рi­здву загодуємо свиню... Сало продамо, м'ясо посолимо, ков­баси начинимо... Буде з насi Хай тепер нашi вороги смiються, не­хай цураються, минають!

Аж помолодшала Мотря, весела стала.

Чи все ж то такi щасливi та яснi днi колихали Чiпку? Чи все ж то однi удачi та радощi складали його молоду си­лу, котра так i пробивалася з-пiд його гострого по­гляду, смi­лого поступу?..

Ой, нi! Життя, - що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Першою такою колючкою в Чiпчинiм життi була смерть бабина. Йому тодi тiльки що сповнилось п'ятнад­цять лiт. Баба вже була стара-стара, як молоко бiла, як су­хар суха. Уже й лiтом з хати не вилазила, хiба у палю­чий день вийде було з хати, сяде на призьбi, складе свої су­хi си­нi руки на колiнах та й грiється проти сонця. А восени все жалiється та жалiється Мотрi:

- Оже, дочко, щось менi погано... Так погано, так пога­но! Чую, наче в мене всерединi щось застигає; руками й но­гами зовсiм не володiю, не знаю, чи й є вони в мене... Мабуть, це вже м о я за мною приходить...

Так казала Оришка звечора, а до свiта - й богу душу од­дала.

Лежить баба на столi в хатi. Хрест в руках, свiчка в го­ловах... Та ж баба - тiльки очi заплющила, рот зцiпила... Прийшов пiп, дяк, зiйшлися люди, взяли бабу, однесли на кладовище, опустили в яму, загребли... Мотря плаче. Чiп­ка не плаче... Йому тiльки чогось страшно, жалко... - "Не­ма баби... - думає вiн. - Умерла баба... не буде бiльше ба­би... Смерть узяла бабусю... люта смерть... А що ж то за смерть? Хто знає?.."

Темна мара встала в Чiлчинiй думцi, як страшидло яке, холодне, непривiтне... Говори, дивись, - а тут... зуби зцiпил­о, язик одiбрало, очi заклепило... Кидають у землю, - темнота непривiтная, нiмота непробудная, нерозга­даний холод та морок! Ось i черв'як плазує - холодний та слизь­кий, аж напинається, аж звивається, поспiшаючи до тi­ла...

"Ух!.. гидко... страшно!..." Чiпка здригнув. "I вiд кого се? - запитувала його злякана думка. - Кажуть, вiд бога?.. Смерть вiд бога?.. темна нiмота... червивее вiд бога?!. Гос­по­ди боже! невже це треба?.. I для лихого його багато, а то ж для доброго?.. А баба така добра