Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чiм вiн думає? Що гадає? - Нiчого вiн не думає, не гадає... Вiн прислухається, що дiється у його в серцi, в душi... Хоче збагнути - й забуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо... Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi... Байдуже йому!.. Поси­лав вперед но­гу за ногою - не думає: де вiн, i що вiн, i як вiн... Легко тре­пече його серце; дивнi якiсь радощi - не то сон, не то дрiмо­та - сповивають його душу...

Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаєм - вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю...

- Отепер, хлопцi, спочинемо!

I сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймає шматок хлiба та дрiбок солi, починає й собi снiдати...

Грицько, чи присiв, чи нi - вже, дивись - опинився гiн за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висви­стує...

Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Не­бо сине, чисте - нi хмарочки, нi плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не до­ся­гну­ти оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi... тiльки думка росте та ширша...

"Що там? - дума Чiпка. - Там, мабуть, гарно так... Ач, як синiє!.. як сонечко сяє!.."

- Дiду!

- А що, сину?

- Що там?

- Де?

- У небi?

- Бог...

Задумається Чiпка... Дивиться в небо, - йому так га­рно дивитись у його...

- Чи воно, дiду, є там люди?

- Де?

- На небi...

- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душi пра­ве­днi...

- А хiба хто там був?

- Так кажуть. Батюшка так i в церквi читає.

- А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дiд, по­снiдавши, молився богу.

- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чiпцi, - Гарно!.. Не те, що тут, на землi... Там усе добре, святе... А тут - усе грiшне та зле...

Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

- То ще тiльки один бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiє?.. Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену... вiвця, та й годi!.. А ми й її рiжемо, ми їмо її, як вовки голоднi... I чого ми тi­льки не їмо?.. А воно то все - грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все... Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаємося, - ми й свого брата часом черк­немо... Бач! У брата - он те й друге, а в мене нi сього, нi то­го... Зарiжу, мовляв, брата, - добро його поживу! I рiже чо­ловiк чоловi­ка... Рiже - забув i думати, що йому на тiм свi­тi буде?!. Ли­хий його путає, - вiн i рiже... Ох, грiшнi ми, проклятi душi!

Чiпка слухає - i проходить по його душi страх, холод... i шепче вiн стиха за дiдом: "Грiшнi ми, проклятi душi!.. I мати моя грiшна, - думає вiн, - бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба... А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд... I дiд, мабуть, не грiшний... А Грицько? Грицько – грі­шний: он як вiн верхи на баранi пре!.."

- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чiп­ка: - не їдь на баранi - грiх!

А Грицько гика та тпрука на все поле...

- А вiн на баранi їздить? - питав дiд. - Бач! Я й не туди, чо­го вiн так вигукує... Ось я тобi, я тобi!! - свариться на Гри­цька дiд здалека герлигою.

Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шля­хом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, роз­вернувся проти сонця та грiв старе тiло. I Чiпка бiля його при­мостився.

Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.

- А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! - хвалиться.

- Навiщо ж ти їх надрав? - питає дiд, не пiдводячи го­ло­ви.

- А щоб оця погань не плодилася!

- Хiба вона кому зробила що?.. А грiх! - промовив Чiп­ка, придавивши на останньому словi.

- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – од­казав Грицько, та й висилав з пазухи го-лоцюцькiв з жов­тими заїдами.

Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слу­хаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

- А куди?.. куди!.. - закричав. Та - геп! герлигою по го­ро­бенятах... Так кишечки й повискакували...

- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукав Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою...

Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не ска­же чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: "жив-жив!" - подумав Чiпка, та як схопи­ться... Очi горять, сам труситься...

- Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..

Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспiв оком моргнути, - в однiй руцi зостався тулубець, а в дру­гiй - головка.

- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чiпка...

- А що - жив! - а що - жив!.. - вторує за ним Грицько...

Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi го­ловки та тулубцi...

- От тепер можна й герлигою, - каже Чiпка, взявши ге­р­лигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи моло­тили... Не зо­сталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м'ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.

-Ходiм ще драти, -каже Грицько:-там ще є.

- Ходiм, - згоджується Чiпка.

Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.

- А куди ви? - пiдвiвши голову, питає дiд. - Пiдiть ли­шень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звiрюка не заняв...

Дiд знову лiг. Скоро й заснув.

Хлопцi побiгли...

...Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дра­лися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi по­скру­чу­вав­ши голови, били герлигами... помiсили чисто на гамуз!

Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся...

- Ач, як угрiло! - обiзвався