Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

вона тут, бiдолашна, повертається, що з нею виробляють лю­ди... Ой, боже наш, боже! Ти - всесвiт­нiй царю: ти все ба­чиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею i маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого - хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнiвом праведним?.. Нi... ти мовчиш... мовчиш, як глу­па нiч... До тебе не доходить плач наш... нашi сльози... їх за­сту­пили од тебе вороги нашi... Ти не скараєш їх... нi?!

Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тi­льки стогнав. Силу його пiд'їхала важка, несподiвана туга; дум­ки помутилися, куйовдились у головi без поряд­ку, як завiрюха зимою... Не пам'ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав...

- Чого ти стогнеш, сину? - питає журливо Мотря. Мов­чить Чiпка.

- Чи ти нездужаєш?

Мовчить.

- Ти спиш, сину?

Мовчить.

Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив яс­ний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах роз­мальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихе­нько пi­двелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiп­ка, за­глядає в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид - страшний, грiзний. У ма­терi аж серце боляче повернулося од того виду страшног­о...

- Хай тебе криє мати божа вiд усього лихого, - шепче вона. - Спи, сину, може, переспиш.

Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.

Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та жу­рба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та та­кий сумний!

Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени поча­ли з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п'яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр... На Чiпку наля­гла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його сму­ток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а те­пер - дiда нема... i в двiр не пускають!

VI

ДОЗНАВСЯ 

Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрит­а; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув тро­хи, одхи­лив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! - "Нема дiда, - думає Чiпка, - i землянка, така ще недавно привiт­на, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немi­чним! Пани - з крiпаками... Вони й з моїм батьком таке ви­робляли... одiбрали його вiд мене... я йо­го не знаю, не ба­чив... покрили мою голову со­ро­мом, докорами... Проклятi!"

Вертає Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздив­ляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловi­ки бiдкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин... Коло ши­нку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання...

Однi викрикують:

- Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаю­ться? Ще якiсь два роки видумали?.. ще трохи?!

- А видно, що трохи, - одказують другi. - Так вони, бач, на­мовились, щоб не зразу свої панськi руки покаляти...

- Кат їх бери, з їх руками! - озиваються третi: - вони зви­кли чужими жар загрiбати...

- Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!

- Так-то, видно, їм нашi руки подобались, - зарiшає си­воголовий дiд.

- Ну, стривай! - кричить знову хтось з гарячiших: - тi­ль­ки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, - зна­тимуть вони! Вiн їх зараз у крiпаки поверне, а нас па­нами поробить...

- Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, - охоло­джує неймовiрний.

- Чого волосся виросте? - кричить гарячий. - Скаже цар: будьте панами... ну, i будемо!

- Оттодi-то буде!! - глузує неймовiрний.

- Авжеж... не те, що тепер!

- Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата - та по дро­ва... а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки ви­ють, - каже хтось з гурту.

- Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... – за­го­монiв гурт.

- То чи не пiдемо грiться до Гальки?

- Ходiм, ходiм! - одказало разом кiлька голосiв.

Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiси­вши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони кле­котали в його серцi, пекли його, мучили.

На весну радиться Чiпка з матiр'ю:

- Що, мамо, робити? дiд у неволi... чи не взятись менi з ким овець пасти?

- Знаєш, сину, яка моя рада? - каже мати. - Ось покинь ти свої вiвцi, не вiк же їх тобi пасти... Приймайся краще ко­ло землi. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-не­будь розгорюємось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазяїн­ом станеш... А на осiнь, як бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала... хто в хатi порядок дасть? Слава тобi господи, й ти вже немалий... Другi твоїх лiт дiтей мають...

Та не слуха Чiпка материної ради. Степ, привiлля, - от що йому сниться! "Я зрiс, викохався коло овець... коло них i посивiю", - дума вiн.

На другий день пiшов радитись з громадою.

Не прийняла його послуги громада. - "Молодий ще, ненадежний... Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не по­роз­гублював". - Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.

Тяжко образила Чiпку громадська неправда. "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. I де правда? де вона? I громада, бачу, живе кривдою... Скрiзь однаково..."

Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-нево­лею треба було за плуг братись.

Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло - як щiтка! У косови­цю став за косаря - викосив дванадцять копиць сi­на. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива - мiся­чної ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у заїжджого ци­гана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi ски­рти понавертав!

Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удат­ний! А Чiпка, дивись, у же й хлiб вимолотив, сама солома стоїть - завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Про­дав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв хлi­ба, та восени купив корову на ярмарку.

Радiє Мотря. Коло тiєї корови, як коло дитини, ходить. Ось i телятко знайшлося. I молоко своє, i сир,