Хіба ревуть воли, як ясла повні - Мирний

Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: "їсти, та й їсти, бабо!" в од­ну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хлiба, одломи­ла шма­точок, дала йому, а останнiй положила на столi: "Не бе­ри ж цього, - наказує Чiпцi, - бо он дивись: диви­ться бо­зя! Прийде мати, спитає, - хто хлiб поїв? - То бозя вка­же па­ль­цем, - мати й виб'є... Гляди ж, не бери!" Та й пі­шла собi. - Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З'їв той шматочок, що баба дала, - ще їсти хочеться! Хлiб на столi лежить, - кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ - все дивиться... Посилає руку, не спускає очей - здається йому, що й бозя глядить на йо­го, - хоче посвари­тись пальцем... вiн i прийме руку на­зад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й го­дi! I їсти хочеться i хлiб перед очима, - та бозя дивитьс­я!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очi горять, губи оддули­ся... Та до стiльця, що баба під­ставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на ла­ву, знайшов ножа, злiз на стiлець, та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв - увесь хлiб з'їв, та й побiг на гряд­ки до баби. - "Бабо! бабо-о!" - гу­кає. - "Чого, Чiпко? ходи сю­ди!" - озивається з бур'яну баба. Прибiга Чiпка. - "А я, ба­бо, й той хлiб з'їв!" - хвалиться. - "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хлiб поїв?" -то бозя й ска­же..." - "Е... е... бозя, бабо, не бачи­ла... я по­вий­мав очi, щоб не дивилася!.." - I байдуже собi, за­булося. - Коли так, пе­ред рiздвом прийшлося хату бiли­ти, об­рази мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так i оте­те­рi­ла. - "Хто це очi повиймав?" - питає в Оришки. - "Де?" – Глянула - справдi без очей... Тодi до Чiп­ки: "Ти очi по­вий­мав?" - Смiється: - "Я... Щоб не бачила, як хлiб їс­ти­му!" Зга­дала тодi Оришка, що їй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мо­тря, на­лякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.

А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, - i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не мож­на сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його лю­била - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чiп­ка, - Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: си­дить над ним, плаче, молиться... "Тiльки ж й утiхи й надiї! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi... Може, хоч на старiсть не при­йдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньої спеки палючої!.." Така в Мотрi думка. I не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина "надiя й'утiха"... А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, - нехай з'їсть лишнiй шматок хлiба, чи покачається в калюжi... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотри­не; то не iскри сиплються, - то її кльони й про­кльони та духопелики... Iнша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.

Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бi­йкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалас­я, до живих печiнок доходила... Ой, злий же вiн був то­дi! Ой, лютий! Вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам со­бi що заподiяв, якби не баба... А то вона, її тиха мо­ва га­сила його лютощi. Як почне, бувало, його умовляти, - та сло­вом, як повивачем, зiв'є... За те Чiпка любив бабу: ду­шi не чув у їй. Що баба не скаже, усе послухає. А матерi не лю­бив i не слухав... Од бiйки то сховається, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мо­тря з серця гiрко пла­ка­ла...

IV

ЖИВ-ЖИВ!

Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. I все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квiток, назбира кузьок, та й грає­ться ними нишком. А до людей, до дiтвори - нi! Чiпка мав добру пам'ять: з неї нiколи не виходила думка, що вiн "виродок"; вiн нiколи не забував бабиної ради... Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi воруши­лося щось недобре, невпокiйне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку... I росло лихо в його серцi - i виро­стало до гарячої вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони... Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступи­вся; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його вiдважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi бог, нi люди не страшнi йо­му... Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують...

Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мо­тря з матiр'ю:

- Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?

- Я вже й сама думаю, - каже Оришка. - Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась туга з його... I з дiтьми вiн не поводиться, як другi - усе само­тою, усе собi дома...

- Що ж його на свiтi робити? - журливо одказує Мо­тря. - Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу ви­тратила, здоров'я збавила, а тiльки що з голоду не мремо... Якби його наняти, - хоч би менше з'їжi... все б таки хоч на одежину зосталося!

- Як знаєш, дочко.

Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Бага­тий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.

- А збирайся лишень. Чiпко, на завтра в найми, - каже, вернувшись увечерi, Мотря. - Годi вдома сидiти та хлiб пе­ре­водити, - пора й самому заробити!

Чiпка