Метаморфози - Публій Овідій Назон

12 Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

13 До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

14 Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

15 Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

16 Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

17 Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

18 Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

19 Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

20 Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

21 Хмарами хтозна — відкіль позлітались, і зміїв, і різних

22 Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

23 Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

24 Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

25 Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

26 В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

27 Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

28 Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

29 Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;

30 В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

31 Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

32 Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

33 Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити.

34 Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

35 Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім,

36 Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

37 Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

38 Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

39 Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

40 Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.

41 От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

42 Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

43 Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.

44 Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

45 Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

46 Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

47 Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

48 Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

49 Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

50 В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

51 Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,—

52 Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,

53 Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

54 Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,

55 До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.

56 Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

57 Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

58 Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —

59 Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща

60 Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

61 Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,

62 Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,

63 Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

64 То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,

65 То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,

66 На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

67 Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.

68 Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,

69 Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,

70 Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.

71 Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,

72 Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.

73 Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,

74 Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,

75 Б'ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,

76 Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,

77 Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй

78 З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.

79 Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,

80 Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає.

81 Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,

82 Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,

83 Деревом плечі стають. А благально простягнені руки

84 Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

85 Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,

86 В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,

87 Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним

88 Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.

89 Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.

90 Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,

91 В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,

92 Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних

93 Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.

94 Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,

95 Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,

96 Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.

97 Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі

98 Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на