Метаморфози - Публій Овідій Назон
99 Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.
100 Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,
101 Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.
102 Цар, не подумавши, — «Хочу, — сказав, — щоби з ласки твоєї
103 Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».
104 Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним
105 Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».
106 Радий своїй же біді, берекінтський герой, одійшовши,
107 Дар випробовує ділом, — що бачить, до того й торкнеться.
108 Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької
109 Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.
110 Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.
111 Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла
112 Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —
113 Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді
114 Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться
115 Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.
116 Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,
117 Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.
118 Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця
119 Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:
120 Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.
121 Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,—
122 Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.
123 Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,—
124 Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.
125 Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,—
126 Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.
127 Вражений лихом нечуваним цар, — і багатий, і вбогий.—
128 Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.
129 Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло
130 Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!
131 Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,—
132 «Батьку Ленею, — до Вакха звернувсь, — хоча сам завинив я,
133 Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»
134 Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,
135 Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.
136 «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,
137 Йди, — каже бог, — до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.
138 По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу
139 Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,
140 Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,
141 Тім'я підстав — течією і тіло омий, і провину».
142 До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому
143 Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,
144 Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,
145 Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.
146 Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі
147 З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.
148 Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,
149 Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.
150 В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий
151 Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,
152 Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів[35].
153 Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,
154 Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,
155 Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.
156 Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.
157 Сів на горі своїй старець — суддя і, щоб добре міг чути,
158 Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся
159 Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.
160 Глянувши скоса на бога отар, — «За суддею, — промовив,—
161 Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.
162 Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,
163 Що випадково там був. Опісля до промінного Феба
164 Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.
165 Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,
166 Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою
167 Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну
168 Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.
169 Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари
170 Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,
171 Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.
172 Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало
173 Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає
174 З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів,
175 Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:
176 Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,
177 Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.
178 Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.
179 Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.
180 Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,
181 Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.
182 Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,
183 Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати
184 Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.
185 Врешті, не втерпів-таки: сам — один відійшовши від дому,
186 Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,
187 Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;
188 Що крадькома нашептав,
