Метаморфози - Публій Овідій Назон

274 Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,

275 Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.

276 Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,

277 Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.

278 Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —

279 Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,

280 Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.

281 Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті

282 Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,

283 Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,

284 Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.

285 До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити

286 Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?

287 Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,

288 Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»

289 Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,

290 Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:

291 «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим

292 Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?

293 Мужем він був! І — така вже постійність душі — вирізнявся

294 Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.

295 Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —

296 Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.

297 Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,

298 Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:

299 Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!

300 Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.

301 Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,

302 Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.

303 Феб і народжений Майєю разом якось повертались:

304 Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.

305 І, лиш уздріли її водночас, — водночас покохали.

306 Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;

307 Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,

308 Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,

309 Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі

310 Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.

311 Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,

312 Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,

313 Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.

314 Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих

315 З білого — чорне він міг, а з чорного — біле зробити.

316 Фебів же син, Філаммон, — бо ж вона близнюків народила,—

317 Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.

318 Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись

319 Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька

320 Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,

321 Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:

322 Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:

323 «Що ж, як не вродою, — каже, — то, може, прославлюсь ділами!»

324 Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає

325 З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.

326 Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.

327 З кров'ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.

328 Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем

329 Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.

330 Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:

331 Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,—

332 Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже

333 Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.

334 Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,

335 Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,

336 Рине наосліп. І видно було, що не може людина

337 Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.

338 Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,

339 Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь

340 Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,

341 В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.

342 Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість

343 Давню зберіг, і, хоч меншим зробив, — неабияку силу.

344 Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,

345 Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».

346 Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —

347 Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає

348 Той, хто за містом із стадом лишився, — фокеєць Онетор.

349 «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,—

350 Мовив пастух і затнувсь. «Говори, — той велить, — не приховуй,

351 Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець.

352 Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя

353 Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:

354 Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.

355 Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,

356 Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.

357 Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.