Метаморфози - Публій Овідій Назон
665 Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.
666 Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,
667 Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.
668 Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.
669 Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати
670 Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.
671 Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину
672 Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.
673 Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»
674 Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,
675 Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.
676 Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї
677 Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;
678 Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.
679 Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,—
680 Першим домчав Гіппомен; перемігши, забрав нагороду.
681 То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан
682 Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —
683 Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.
684 Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством
685 Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.
686 Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,
687 Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши
688 Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.
689 Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини
690 Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.
691 Сутінний закуток був недалеко тієї святині,
692 Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита.
693 Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали
694 Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.
695 Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.
696 Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати
697 Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.
698 Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,—
699 Їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,
700 Спиною їхні рамена стають, переходить у груди
701 Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.
702 Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.
703 Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,
704 Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.
705 Їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,
706 Щоб нападати, — грудьми, а не спиною, щоб утікати;
707 Їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»
708 Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих
709 Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.
710 Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,
711 Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,
712 Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.
713 Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани
714 Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,
715 Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину
716 Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.
717 На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру
718 Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —
719 Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула
720 Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:
721 Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.
722 Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся
723 Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.
724 Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна, — каже,—
725 Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний
726 Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,
727 Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.
728 Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,
729 Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу
730 Німфу струнку[34]. То чому б то хороброго сина Кініра
731 Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня
732 Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи
733 Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають
734 Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —
735 Квітка зросла, що однакове з кров'ю забарвлення має.
736 Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить
737 Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:
738 Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.
739 Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.
Книга одинадцята
1 Поки фракійський співець заворожує звірів такою
2 Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,
3 Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом
4 Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини
5 Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.
6 Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,—
7 «Ось він, — гукнула, — той муж, який нехтує нами!» — й метнула
8 Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.
9 Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.
10 Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя
11 Голосу й ліри