Метаморфози - Публій Овідій Назон

578 Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,

579 Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,—

580 Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами, — промовив,—

581 Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої

582 На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».

583 Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.

584 Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,—

585 Спало на думку йому, — не попробувать щастя? Сміливим

586 Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе

587 Мовить юнак Гіппомен, — мов окрилена, діва знялася.

588 «Скіфська стріла так не мчить», — захопивсь молодець аонійський

589 Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила

590 Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.

591 П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,

592 Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,

593 Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.

594 Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла

595 Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою

596 Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.

597 Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;

598 Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту.

599 Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

600 Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —

601 Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,—

602 «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —

603 Мовив, — зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,

604 То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:

605 Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же

606 Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.

607 Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,

608 Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»

609 Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька

610 Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?

611 Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,

612 Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя

613 Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!

614 Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.

615 Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?

616 Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?

617 Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?

618 А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув

619 Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?

620 Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!

621 Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась

622 Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.

623 Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?

624 Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила

625 Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!

626 Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?

627 Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?

628 На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,

629 Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!

630 А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!

631 Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!

632 О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!

633 Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,

634 О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,—

635 Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» —

636 Мовила. Й не розуміє сама-бо ж іще не кохала —

637 Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.

638 Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.

639 А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці

640 Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся

641 Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».

642 Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.

643 Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.

644 Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,—

645 Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку

646 Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати

647 Власністю храму мого. Посередині поля ясніє

648 Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.

649 Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,

650 З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,

651 Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.

652 Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє

653 Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.

654 Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули

655 І, не стоптавши посівів струнких, — по жовтавім колоссі.

656 Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! —

657 Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!

658 Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!

659 Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея

660 Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.

661 Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,

662 Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

663 Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,