Метаморфози - Публій Овідій Назон
492 Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.
493 Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,
494 Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.
495 Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,
496 Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.
497 «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину
498 Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.
499 Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,—
500 Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.
501 Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі
502 Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.
503 В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.
504 Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона
505 Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,
506 Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:
507 Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.
508 Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,
509 Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.
510 Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна
511 Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.
512 Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає
513 Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди
514 На моріжок, омивають його материнськими слізьми.
515 Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно
516 Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось
517 Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,—
518 Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!
519 В безвість тим часом роки непомітно пливуть — одлітають…
520 Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,
521 Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,
522 Щойно народжений, — вже ось дитя золоте, прехороше,
523 Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.
524 Милий Венері вже став і мстить за жагу материнську.
525 Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди
526 Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.
527 Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:
528 Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:
529 Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,
530 Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі
531 Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.
532 Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.
533 Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі
534 Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,—
535 По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,
536 Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.
537 Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:
538 То на зайців боязких, то на оленів високорогих,
539 То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,
540 Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити
541 Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.
542 Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди
543 Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,—
544 Радить йому, — а з відважними — ой, небезпечна відвага!
545 Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!
546 Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,—
547 Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:
548 Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,
549 Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.
550 В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:
551 Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; —
552 Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:
553 «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.
554 Втім, од незвичних блукань я втомилась. До речі, й тополя
555 Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі
556 Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу
557 Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває — до нього
558 Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.
559 Так почала, поцілунками переплітаючи мову:
560 «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших
561 Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка
562 З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.
563 Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.
564 Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто[33],
565 Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!
566 Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».
567 От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись
568 Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,
569 Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,
570 Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.
571 Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,
572 А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!»
573 Справді нечувана! Врода, проте, — неабияка сила!
574 Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.
575 Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;
576 «Щоб аж такою ціною, — гукнув, — домагатись дружини?»
577 І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.