Метаморфози - Публій Овідій Назон

Публій Овідій Назон

«Метаморфози»

Книга перша

1 Дух пориває мене: про нові починаю співати

2 В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни, —

3 Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

4 Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

5 Поки ще море й земля появилися, поки над ними

6 Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

7 Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна

8 Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

9 Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

10 Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

11 Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

12 Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

13 Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

14 Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

15 Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

16 Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,

17 Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

18 Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

19 Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

20 Проти м'якого — тверде, на легке напирало вагоме.

21 Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

22 Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,

23 Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

24 Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

25 Простором їх порізнив, а з'єднав — найсердечнішим миром:

26 Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба

27 Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.

28 Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.

29 Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

30 Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

31 Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

32 Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий —

33 Хто б він не був — сформував як належало світу частини:

34 Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі

35 Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

36 Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

37 Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

38 Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

39 З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

40 Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них

41 Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,

42 Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

43 Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

44 Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.

45 Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

46 Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,

47 Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

48 Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

49 На серединнім немає життя через жар непомірний;

50 Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними

51 В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

52 Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

53 Легша вода від землі,— від вогню воно важче настільки.

54 Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

55 Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

56 Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

57 Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

58 Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

59 Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:

60 Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.

61 Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських,

62 Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

63 Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

64 Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

65 Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

66 Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

67 Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий:

68 В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

69 Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,—

70 Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

71 Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.

72 Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

73 В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

74 Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

75 Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.

76 Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

77 Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

78 Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я

79 Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

80 Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще

81 З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

82 Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

83 Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.