Метаморфози - Публій Овідій Назон
359 Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:
360 Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі.
361 Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний.
362 Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам
363 На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.
364 Є ще там неподалік верболозом поросле болото,
365 Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.
366 Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,
367 Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,
368 Вийшов; на пащі, подібній до блискавки, — піна кривава;
369 Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.
370 Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,
371 Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,
372 Щоб ненажерне нутро заспокоїти, — лиш без розбору
373 Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.
374 Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,
375 Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться
376 Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.
377 Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?
378 Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,
379 Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»
380 Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:
381 Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,—
382 Думка майнула, — нещастя таке мені шле Нереїда».
383 Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю —
384 Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра
385 Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,
386 Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки
387 І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї
388 Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,
389 Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.
390 Їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно
391 Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!
392 Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,
393 Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока —
394 Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.
395 Лиш піднялися туди — й, озирнувшись, аж охнули з горя:
396 Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:
397 Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.
398 Руки благально тоді до відкритого моря простягши,
399 Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата
400 Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда
401 Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —
402 Й ласки її домоглась. Але вір, хоч йому й повеліли
403 Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров'ю впивався,
404 Поки, повислий на шиї телиці, що кров'ю спливала,
405 Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось
406 Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,
407 Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.
408 Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею
409 В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки
410 Там гемонієць Акаст[37] від убивства очистив мандрівця.
411 Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім
412 Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,
413 Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,—
414 В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських
415 Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців[38].
416 Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,
417 Виклав свій намір. Її ж до самих кісток на ту звістку
418 Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне
419 Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.
420 Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.
421 Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,—
422 «Чим провинилась я, — мовила, — перед тобою, мій любий,
423 Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?
424 Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?
425 Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?
426 По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись
427 Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.
428 Море лякає мене, темних вод його образ печальний.
429 Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,
430 Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.
431 Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє
432 Те, що твій тесть — Гіппотад[39], хоч у темні печери він може
433 Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.
434 Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,—
435 Їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними
436 Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,
437 Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.
438 Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька
439 Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!
440 А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій
441 Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,—
442 Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.
443 Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом
444 Труднощі всі. Попливем і