Метаморфози - Публій Овідій Назон
404 Не запідозрила. «Мабуть, закохана», — думка майнула.
405 Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона
406 Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму
407 Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,
408 Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною
409 Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе
410 Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась,
411 Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене, — каже,—
412 Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,—
413 Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?»
414 До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,
415 Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу
416 То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,—
417 Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене
418 Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє.
419 Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди
420 Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові
421 Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті
422 Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!»
423 Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні
424 Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;
425 Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.
426 Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця
427 Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,
428 Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.
429 Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла
430 Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.
431 Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.
432 Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,
433 Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.
434 Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе
435 Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць
436 Участь у святі так само взяла, володаря дружина.
437 Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,
438 Няня Кініра сп'янілим найшла, й, на біду розторопна,
439 Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.
440 «Гарна з лиця», — додає. Коли віком її поцікавивсь,
441 Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» — Кінір заохотивсь.
442 Та, лиш додому прийшла, — «Порадій, вихованко! — гукнула,—
443 Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна
444 Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно
445 Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний!
446 Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору
447 Серед Тріонів[32] свій Віз повертав уже, дишло скосивши.
448 Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає
449 Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.
450 Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,
451 Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона.
452 Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі
453 Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:
454 Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.
455 Няню стареньку за руку взяла однією рукою,
456 Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.
457 Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі —
458 Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі —
459 Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа —
460 Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,
461 Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,
462 Та відступать їй стара не дає; до високого ложа
463 Мірру насильно веде і, вручаючи, — «Ось тобі,— каже,—
464 Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.
465 От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.
466 Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.
467 Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.
468 «Батьку», — сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.
469 Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно
470 Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.
471 Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку.
472 Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні
473 Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив
474 І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,
475 З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,—
476 Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило
477 Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,
478 Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.
479 Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —
480 І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.
481 Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.
482 Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,
483 Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,
484 Ласку ще мають у вас, — на сумну заслужила я кару,
485 Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,
486 Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:
487 Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»
488 Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання
489 Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи
490 В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,
491 Корінь
