Метаморфози - Публій Овідій Назон
319 Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:
320 «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,—
321 Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,—
322 Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!
323 Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна
324 Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло
325 Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця
326 Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,
327 Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи
328 Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.
329 Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів
330 Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,—
331 Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,
332 Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —
333 З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.
334 Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,
335 Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!
336 Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —
337 Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком
338 Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!
339 Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —
340 Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?
341 Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі
342 Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:
343 Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,
344 До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.
345 Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!
346 Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?
347 Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?
348 Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?
349 Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,
350 Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,
351 Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,
352 Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи
353 Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.
354 Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться
355 Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»
356 Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти
357 Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,
358 Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.
359 Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,
360 Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.
361 «Он яка доня моя, — здивувався Кінір, — соромлива».
362 Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.
363 Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала
364 Мужем назвати, — «Подібного, — мовить, — обличчям до тебе».
365 Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,
366 Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,
367 Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.
368 Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому
369 Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з'їдає,
370 Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.
371 То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть
372 Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня
373 На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй
374 Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,
375 Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку
376 В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.
377 В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.
378 Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу
379 Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав'язала.
380 «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»
381 Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.
382 Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,
383 Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.
384 Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,
385 Бачить: готується смерть — і б'є себе в груди старенька,
386 Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,
387 Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,
388 Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.
389 Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.
390 Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.
391 Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди
392 Висохлі, молить колискою й покормом першим, солодким,
393 Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає
394 І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,
395 Їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся, — каже,—
396 То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.
397 Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.
398 Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.
399 Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.
400 Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток
401 Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»
402 Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі
403 Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді
