Метаморфози - Публій Овідій Назон

148 «Музо, Юпітером ти (над усім-бо — Юпітера влада!)

149 Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше

150 Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,

151 Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.

152 Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,

153 Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши

154 Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

155 Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця

156 Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,

157 Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати

158 Птахом, який блискавиці його має силу носити.

159 Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,

160 Вже й Іліада несе, — він виповнює чаші й сьогодні,

161 Й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

162 Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти

163 Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.

164 Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить

165 Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,

166 Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.

167 Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні

168 Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.

169 Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів

170 Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.

171 Сам же себе він забув: хоча бог, — не цурається сітей,

172 Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо

173 Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.

174 Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:

175 Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась.

176 Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком

177 Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.

178 Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря

179 Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.

180 Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,

181 Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.

182 Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —

183 Диск підхопити хотів, — але той від землі блискавично

184 В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя

185 Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —

186 Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів'яле.

187 То зігріває його, то висушує рани криваві,

188 Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…

189 Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.

190 Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий

191 Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,—

192 Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів'ялі:

193 Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,—

194 Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,

195 Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.

196 «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —

197 Вигукнув Феб. — Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.

198 Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна

199 Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!

200 Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати

201 Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.

202 О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти

203 Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —

204 Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.

205 Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.

206 В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.

207 Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний

208 Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».

209 Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,

210 Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,

211 Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,

212 Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї

213 Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.

214 Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,

215 Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»

216 На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.

217 Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;

218 Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,

219 Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

220 Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,

221 Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором,

222 Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали

223 Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти.

224 Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)

225 Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому

226 Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу

227 Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.

228 Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,

229 Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла

230 Кіпру луги та міста. «А проте, — схаменулась, — у чому ж

231 Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?

232 Краще хай