Метаморфози - Публій Овідій Назон
61 Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?
62 Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув
63 Шепіт, — і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.
64 Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,
65 Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник
66 Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.
67 Ніж од природного стану свого — перевтілився в камінь.
68 Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем
69 Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,
70 Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе
71 Пристрасно, — скелі тепер на раменах вологої Іди.
72 Як не благав, як не рвавсь він назад, — перевізник на той бік
73 Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно
74 Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.
75 Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.
76 Чуючи жаль до підземних богів, на верхів'я Родопи,
77 В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.
78 Рік, що сузір'ям риб завершився, Тітан ясночолий
79 Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,
80 Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,
81 Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись
82 Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.
83 Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,
84 Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,
85 Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.
86 Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,
87 Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.
88 Затінку там не було. Та як тільки співець божественний
89 Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,—
90 Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало
91 Дерево, гай Геліад[31], а за ними — й дуб небосяжний;
92 Липи м'які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,
93 З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.
94 Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний
95 Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.
96 Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.
97 Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,
98 Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,
99 Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —
100 І виноградна лоза, і лозою оплетені в'язи.
101 Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних
102 Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.
103 Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.
104 Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,
105 Тільки-но вигляд утратив людський, — затвердів у цій сосні.
106 Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;
107 В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.
108 Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.
109 Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський
110 Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті
111 Роги, що сам собі створював затінок над головою.
112 Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї
113 Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.
114 Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка — булла,
115 Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього
116 Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.
117 Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень
118 Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче
119 Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.
120 Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,
121 Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища
122 Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.
123 То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,
124 Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну
125 Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.
126 Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця
127 Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.
128 Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню
129 Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.
130 Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце
131 Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,
132 Згинути вирішив сам. Розважав його Феб у тім горі,
133 Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти
134 Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить
135 Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.
136 Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.
137 Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,
138 Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,
139 Їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —
140 Вже не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.
141 Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших
142 Будеш оплакувать, — мовив, — супутник людської скорботи».
143 Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно
144 Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.
145 Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах
146 І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,
147 Хоч гомонить з них по-своєму кожна, —
