Метаморфози - Публій Овідій Назон

773 Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла

774 Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,

775 Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!

776 В сні ж я впізнала, богине, тебе — по твоїм одіянні,

777 По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні

778 Систрів, усе, що ти мовила, — все береже моя пам'ять.

779 Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій

780 Не поплатилась, — у цьому твоя і заслуга, й порада.

781 Зглянься ж на нас, поможи!» — й на очах забриніли їй сльози.

782 Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь — його й справді богиня

783 Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли

784 Місяця роги, й зненацька озвалися систри[29] дзвенючі.

785 В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,

786 Мати покинула храм, а за нею — й дочка її, Іфіс.

787 Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало

788 В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь

789 Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.

790 Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно

791 Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,

792 Радістю серце сповніть, — і вони обдаровують храми,

793 Й напис ще додають, що в короткий рядок помістився:

794 «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина — Іфіс».

795 Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,

796 Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера

797 Стали — й Іфіс — юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

Книга десята

1 Через ефір неосяжний у золототканій киреї

2 Ген до кіконів[30] подавсь Гіменей, на далекий фракійський

3 Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.

4 Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,

5 Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.

6 Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —

7 Тільки потріскував, димом густим роз'їдаючи очі.

8 Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,

9 Серед супутниць — наяд по зеленім гуляючи лузі,

10 Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила.

11 Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський

12 Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.

13 Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.

14 Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,

15 До Персефони співець приступив і до того, хто владу

16 В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,

17 Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми

18 Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!

19 Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних

20 Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти

21 Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,

22 Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,—

23 Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила

24 Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.

25 В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові

26 Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,

27 В вашому ж — мабуть, не так. А проте в його силу я вірю

28 Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню

29 Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,

30 Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки

31 Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!

32 Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,

33 Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.

34 Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє

35 Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.

36 Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією

37 З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.

38 Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі

39 З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»

40 Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,

41 Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,

42 Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.

43 Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну

44 Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.

45 Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,

46 Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина.

47 Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.

48 Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх

49 Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.

50 З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:

51 Щоб озирнувсь аж тоді, як уже проминуть вони разом

52 Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину.

53 Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,

54 Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.

55 Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,—

56 Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,

57 Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.

58 Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,—

59 Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.

60 Вдруге звідавши смерть, на Орфея,