Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Іншими словами, інституційно встановлений механізм ухвалення рішень у ЄМС не відповідав потребам та вимогам у боротьбі з Великою фінансовою кризою. Правду кажучи, США теж впоралися із цим доволі кепсько — і все через погану економічну політику. Але країни Єврозони не могли самотужки розв’язати всіх своїх проблем, навіть якщо вдавалися до найефективнішої економічної політики. Їм потрібно було щось на кшталт центрального казначейства в межах ЄМС, яке б могло здійснювати витрати в потрібному обсязі. Натомість вони діяли хаотично, покладаючись радше на півкроки ЄМС та заходи жорсткої економії в державному секторі. Ось чому економіки країн — членів ЄМС у значно гіршому стані порівняно з американською. Судячи з усього, на середину 2015 року економіка Єврозони перебуває в стагнації, а її фінансовий сектор розхитаний проблемами в Греції. Лише час покаже, які будуть наслідки. Далі ми розглянемо можливі варіанти виходу із кризи.
Блок: Відповіді на запитання читачів
Запитання: Чи правда, що Німеччина поводилася відповідальніше, тримаючи інфляцію в руках, тоді як членів PIIGS справедливо звинувачують у тому, що вони заплющували очі на інфляцію?
Відповідь: Не секрет, що Німеччина тримала під контролем зарплати, коли майже всі інші держави Єврозони дозволили зарплатам зростати. Це робило робочу силу в багатьох державах ЄМС неконкурентною з німецькими працівниками. То на кого нам слід тицяти пальцем — на Німеччину чи Грецію? Німеччина обрала стратегію гонитви по низхідній, і якби решта чинили так само, всі країни ЄМС тріснулися б навлобки, змагаючись за конкурентне пониження зарплат аж до нульового рівня. Єврозона могла б «тішитися» падінням рівня життя — аж доки країна з найнижчим рівнем життя не задала б усім норму. Якби в деяких країнах PIIGS не було «надмірного» зростання зарплат і витрат, що перевищують доходи, Німеччина не мала б успіху як нетто-експортер. Адже танго танцюють удвох. Економічні відносини в межах Європейського монетарного союзу неефективні, тож нам не слід тицяти пальцем на країни-боржники.
6.8. Євро виходить з гри?
Від початку Великої фінансової кризи у 2008 році ЄМС переживав низку криз та планів порятунку великих фінансових установ та урядів країн-членів Союзу. У політичній сфері уряди, сформовані центристськими політичними партіями, стикаються з викликами та конкуренцією з боку крайніх правих та крайніх лівих політичних партій. Нещодавно на парламентських виборах Греція обрала партію — противницю заходів жорсткої економії283, на черзі — Іспанія, що перебуває за крок до того самого. Ці популістські партії обіцяють провести переговори про списання заборгованості та покінчити із заходами жорсткої економії, які встановила «Трійка». Проте не зрозуміло, чи їхня аргументація подіє. Центральна Європа, насамперед Німеччина, залишається переконаною в тому, що проблема полягає в індивідуальній поведінці периферійних держав, а не в євро.
Це не грецька проблема. І не ірландська. Не португальська. Не іспанська. Не італійська. Це проблема ЄМС, і «латання дірок» ніколи не буде достатньо.
Навіть якщо держави-члени Союзу не тицятимуть пальцями і не сперечатимуться через марнотратність сусідів, теперішні інституційні регуляції ЄМС забороняють будь-яку ефективну протидію кризі. Коли фінансові ринки вирішують атакувати одного члена Союзу, він швидко опиняється в жорсткій борговій пастці: відсоткові ставки зростають, і це утворює діру в бюджеті. У найкращому разі решта країн можуть скласти борговий пакет — давати в борг на трохи щедріших умовах. Та насправді країнам-членам із великими боргами потрібні не додаткові борги, а часткове списання боргу й економічне зростання. Через заходи жорсткої економії, що вимагаються заради отримання пропонованих позик, зростання стає негативним, і це збільшує дефіцит бюджету та призводить до наступного позичання від безвиході.
Так чи інакше країна-боржник потрапляє в боргову пастку: якщо вона позичає на ринках, відсоткові ставки ростуть; якщо вона позичає в ЄМС (чи МВФ), то натомість має запровадити заходи жорсткої економії, а отже, зростання зупиняється, і податкові надходження різко скорочуються.
Один із можливих виходів зі скрутного становища для проблемної країни — покинути ЄМС і повернутися до суверенної валюти: наприклад, до драхми — в Греції, ліри — в Італії тощо. Перехід може бути руйнівним і в найближчому майбутньому потребувати затрат. Та перевагою стало б створення внутрішнього фіскального і політичного простору для боротьби з кризою. Звичайно, доведеться порушити боргові зобов’язання, номіновані в євро. Також можливі певні заходи у відповідь із боку ЄС.
Проте цей варіант кращий за «Тевтонсько-латинську» двовалютну схему, яку дехто рекомендує. Її задум полягає в поділі країн ЄМС на дві групи, а саме: північну тевтонську групу зі своєю валютою (скажімо, євро-Т) і південну латинську — зі своєю (євро-Л — очевидно, з нижчим обмінним курсом). Але ця схема просто прив’язала б ту саму Грецію до іншої зовнішньої валюти. Країна б не отримала більше фіскального чи монетарного простору порівняно з тим, що має зараз, хоч у неї і була б нова валюта, знецінена стосовно теперішнього євро. Щоб повернути собі якомога більше простору для внутрішньої політики, найкраще для кожної держави — прийняти власну валюту з плаваючим курсом.
Якщо не вибрано варіант із відокремленням, єдине реальне вирішення проблеми — оновити формування ЄМС. Чимало критиків ЄМС довго звинувачували ЄЦБ у сповільненому зростанні, особливо на периферії. Вони стверджували, що заради досягнення повної зайнятості ЄЦБ утримував процентні ставки надто високими. Проте цей аргумент хибний — і не тому, що нижчі відсоткові ставки небажані, а тому, що навіть з найефективнішим центральним банком реальною проблемою у структурі були обмеження у фіскальній політиці. Кілька років тому в одному аналітичному звіті продемонстрували, що політика ЄЦБ не набагато жорсткіша, ніж у ФРС, але економічні показники США стабільно кращі (див.: http://levyinstitute.org/pubs/wp_431.pdf).
Різниця полягає у фіскальній політиці: уряд США у Вашингтоні керує бюджетом, який становить понад 20 % від ВВП країни, і зазвичай зводить бюджет із дефіцитом у кілька процентів від ВВП. Натомість бюджет парламенту ЄС не сягає й 1 % від ВВП. Коли держави намагалися заповнити прогалини з дефіцитами зусиллями власних урядів, це створило проблеми, які ми бачимо в кризі євро.
На зростання дефіцитів та боргу ринки реагували збільшенням відсоткових ставок, розуміючи, що, на відміну від суверенних країн, таких як США, Японія чи Об’єднане Королівство, члени ЄМС — просто користувачі зовнішньої валюти. Прихильники MMT тривалий час намагалися довести, що вони більше схожі на штати США. Америка уникає серйозних проблем певною мірою тому, що ринки зобов’язують кожен штат окремо мати збалансований бюджет, а Вашингтон полегшує їхнє життя фіскальними трансферами. І тому частка видатків державних бюджетів країн ЄМС, що йде на виплату відсотків за боргом, більша, ніж в американських штатів. Очевидно, такий вид бюджетних видатків — не найкращий фіскальний стимул для національних економік країн — членів ЄМС, адже багато видатків на сплату відсотків перетікає в кишеню іноземних власників боргу (тих, хто перебуває зовні країни-боржника).
Якщо збагнути інституційну слабкість ЄМС, неважко побачити й шляхи його посилення. Наприклад, розширити простір для фіскальної політики парламенту Європейського Союзу — скажімо, збільшивши його бюджет до 15 % від ВВП та дозволивши випускати боргові зобов’язання. Чи мають бути рішення про витрати централізованими — це питання політичне: кошти можна легко переказати в окремі держави з розрахунку на душу населення.
Насправді аналогічного результату можна досягнути і з ЄЦБ: змінити правила таким чином, щоб ЄЦБ міг купувати суверенні облігації членів ЄМС на загальну суму, що, наприклад, сягає
