Відлуння золотого віку - Солон
Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі,
Ділом, минулим давно, нині милує свій зір.
Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі,
Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже.
Біди свої озирать — усе, на що я спроможний:
[40] Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер.
Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися?
Здолана мужем жона гору над мужем бере.
Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити?
З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам?
Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська:
Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги.
Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже,
В звичну кошару свою йде самохіттю вівця.
І соловей, де співати звик, там солодше співає,
[50] Та й хижакові миліш бути у власнім кублі.
Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю,
З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди.
То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне?
Взявся за щось нове — наслідків різних чекай.
Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш.
Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі.
Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало?
От і люби хоч за те, що в мені любим було.
Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають,
[60] Давнішню міць вояка — юний шанує вояк.
Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим,
Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня.
Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки:
Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх.
Старість мою пошануй і належну яви їй повагу —
Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить?
Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе?
Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях?
Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом,
[70] Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло.
Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана:
В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274].
Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво:
Важко й згадувать те, що таким болем болить![275]
Алкуїн[276]
Суперечка Весни з Зимою
[R 687]
Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини,
Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали
І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти.
Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий.
Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі.
Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся,
Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса.
І почали вони спір — про лунку зозулину пісню.
Першою голос Весна подала переливом тривірша.
В е с н а
[10] Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу.
Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша.
Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.
З и м а
Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась:
Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері:
Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!
В е с н а
Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену,
Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба.
Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.
З и м а
Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі,
[20] І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує,
І заколочує все: моря й суходоли страждають.
В е с н а
Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш?
Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась
Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.
З и м а
Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти,
Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі.
Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?
В е с н а
Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає,
Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі,
[30] Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.
З и м а
Що видається пишним тобі — вороже для мене.
Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити,
Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…
В е с н а
Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова,
Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще
Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?
З и м а
То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, —
Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях;
Що заробили, те й оддають, господині належне.
В е с н а
[40] Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла:
Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо,
Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.
П а л е м о н
«Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, —
(З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада)
Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі!
Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля!
Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють —
Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці.
А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу,
[50] Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять,
Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають.
То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!
Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.
Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.
Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!
«ЛАТИНСЬКА АНТОЛОГІЯ» ТА ІНШІ ЗБІРКИ[282]
Малі поети
Флор[283]
Про життя, яким воно є[284]
* * *
[R 246]
Кожна жінка десь у грудях укриває їдь якусь.
Солодять уста жіночі, серце — шкоди завдає.[285]
* * *
[R 247]
Аполлон, а з ним і Лібер[286] — вогненосці два, боги:
Той і той — вогненноликі, вогнедишні — той і той.
Жар обоє постачають: той — лозу, проміння — той.
Пітьму ночі проганяє той, а той — пітьму грудей.
* * *
[R 248]
Грушу з яблунькою разом посадив я у саду,
На корі накреслив ймення