Відлуння золотого віку - Солон

Відлуння золотого віку

Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Від перекладача

«Золотий вік» римської літератури, чиє відлуння, поезія пізніших авторів, уперше звучить на сторінках цієї антології, невипадково визрів із суворого, залізного віку (про ті чотири віки людських поколінь читаємо ще в Гесіода): як розкішні описи весни у римських поетів вимальовуються на тлі «нетворчої» зими, так і поетичне слово представників золотого віку літератури (в поезії — передусім Верґілія, Горація, Овідія, елегійних поетів Ґалла, Проперція, Тібулла) виснувалось із того лихоліття, коли, серед брязкоту братовбивчої зброї, не надто промовистими були Музи. Кривава смуга міжусобиць і воєнних потрясінь завершувалась розпадом староримської Республіки і становленням Імперії — принципатом Октавіана Авґуста. Наставав золотий вік у подвійному сенсі слова: Рим дійсно ставав золотим (з переможними війнами сюди спливались, головно зі Сходу, незмірні багатства); а от римські поети, зверхньо дивлячись на «купи рудого золота» (Тібулл), плекали інше золото — золото душі, що їм світило від того прадавнього, яке, за переказом, засіяв справедливий Сатурн, покоління щасливих людей — тих, які ще не відали «клятої жаги золота» (Верґілій), не відали загалом, що таке золото, тому й жили — у золотому віці.

Чимало поетів проспівало хвалу вічному Римові: «Сонце щедре! Ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — ритмами сапфічної строфи звертається Горацій у своїй «Ювілейній пісні» до Сонця, що озирало тоді неосяжні простори закладеної Авґустом імперії. «Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні, / Ген, де ріка Океан землю в обійми бере», — елегійним дистихом, уже через декілька віків (жив напочатку V ст. після P. X.), вторить чільному римському лірикові Рутілій Намаціан, повертаючись із Риму до своєї родинної Ґаллії. Іншим у ті часи був Рим; інші, не такі бадьорі, як у Горація, ноти вчуваються у поемі Намаціана. «Ювілейній пісні» Горація, яку перед храмом Аполлона на Палатині виконував хор хлопців і дівчат (цвіт майбутнього Риму), — пісні, що була наче поетичним символом віри у вічну велич Риму, всміхалось ранкове сонце; на поемі Намаціана — елегійні тони призахідного сонця. Римові звідусіль грозять небезпеки, та й у самій Ґаллії, куди повертається Намаціан, уже господарюють германські племена ґотів.

Римська імперія — на порозі розпаду; антична культура — у проміннях вечорового сонця, в яке задивлятиметься доба романтизму. Намаціан із тугою прощається з Римом, а вже у нові часи французький поет Дю Белле, член літературної школи «Плеяда», перебуваючи у Вічному місті, — тужить за своїм родинним Анжу, але водночас пише збірку сонетів «Старожитності Риму». Цей же уродженець Анжу, автор трактату «Захист і прославляння французької мови», що став маніфестом «Плеяди», як і її представник П’єр Ронсар, дослухатимуться й до відлуння золотого віку римської літератури: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» (Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя), — акцентуючи стрімкий перебіг часу, майже дослівно повторить автор «Сонетів до Єлени» поетичний рядок із «Народження троянд», приписуваного Авсонієві (IV ст.), якого називають першим поетом нової доби. Давнина трансформується у нове; останнє стає першим. І над усім — живий голос латини: «І все — гроби: діла людини, / І виноградники, й доми. / Лиш урочиста мідь латини / Лунає з плит, мов спів сурми», — озвучує Олександра Блока українською у своїх «Відлуннях» Григорій Кочур. Так шанувальник античності — про Равенну, де похоронений великий Данте, провісник Ренесансу, доби, яку звіщала життєрадісна пісенна латина мандрівних співців — ваґантів; тих неспокійних душею «арґонавтів Середньовіччя», у чиїй творчості, як у Боеція, «останнього письменника античності», як і в нашого Сковороди, органічно переплелось біблійне з античним, щоб виразніше проступило — сучасне.

Отож, словами Овідія (його ж називають останнім поетом «золотого віку» римської літератури) — «Міняється все, а не гине». Незмінним залишається лише те, що вічно супроводжує людину, те, що є вічними темами літератури. Справді, «Нічого нового під сонцем». Бачило воно темну, з-під Ромулового плуга, борозну на Палатинському пагорбі — межу майбутнього Риму. Бачило велич Вічного міста. Бачило занепад тієї величі. Але у тих змінах — незмінне, вічне, що тінню ступає за людиною: кров, яку пролив Ромул, убивши на тому ж пагорбі свого брата Рема; міжусобиці, війни, ворожнеча… Незмірні багатства, породжені жадобою, — і крайня вбогість: «Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане: / Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень». Місто — село: «Тут споживаєш, там — з ниви живеш» (Марціал). Погорда до звичаїв свого краю і зазирання на чуже: «Нехтуй звичаєм заморським: бруду не бракує там» (Флор). Невміння задовольнятись малим (коли йдеться про потреби тіла): «Щоб за достатнє — я лиш достатнє вважав», — просить у Бога для себе й такої чесноти у своїй «Молитві» Авсоній, поєднуючи стоїчні засади з християнською мораллю. Людина — перед лицем найсуворіших випробувань (чи не найвиразніше — у Боеція). Добро і зло: «Не дай мені жодної змоги / Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити», — Авсоній у цій же «Молитві». Людина і її ім’я, її рід: «Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення». Життя і смерть: «Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну». Зваби, що підстерігають людину на життєвій дорозі: «Оджени, благаю, від мене / Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси». Авсоній і тут (це його вислови) у біблійних образах трактує ще в Гомеровій «Одіссеї» започатковану тему зваб, що постають перед людиною на її на життєвій дорозі. Загалом же «Молитва» наче підсумовує, вже у новій тональності, морально-етичні засади античної, передусім стоїчної філософії.

Але й у вічному, незмінному, заходять зміни. Чи не найпомітніші — у ставленні людини до слова, що «було найвищою цінністю в системі цінностей античної школи й античної культури»[1], в розумінні ваги слова, у вмінні (цьому навчались у риторичних школах) ясно висловлювати свої думки, у прагненні, через слово, домогтись гармонії з довколишнім світом, засвідчити свою доброчесність, адже слово й для античних — дар богів. Не так у нинішньому, технізованому, світі: «Ми занурені в потоки слів, а технологічні відкриття їх примножують, клонують, змішують, стратифікуючи порожнечу. Один із виявів хаосу сьогоднішнього світу є нестерпне патологічне багатослів'я — багатослів’я усне й письмове. Але при такій надмірності слів потреба в поезії, потреба в поетичній