Відлуння золотого віку - Солон
Бик здоровенний якось, коли рятувався од лева
Та озиравсь на бігу, де б який сховок найти, —
Бачить: печера, а в ній — козел-бородач; у ту пору
Вождь кініфійських отар[236] там за господаря був.
Як наготовився бик у схов увірватись, на нього
Визвіривсь кіз проводир, став на дорозі йому.
Бик посмутнів, одступив і так, уже з краю долини
(Прогнаний, якось не смів зблизька сварити козла), —
«Я не тебе, — рикнув, — боюсь, гидкий бороданю,
[10] Ні, не тебе, а того, хто он за мною біжить.
Хай-но відступить — і покажу тобі, дурню останній,
Що може бик, а що — смородом славний козел.
14. Мавпа
Кажуть, Юпітер, було, по всьому розвідував світу,
В кого такий-от є дар — мати найкращих дітей.
І позбігався звіриний весь рід, до спору готовий, —
Всяке було там звір’я[237], що поміж людом живе.
Не бракувало й риб, що хвалити й своїх поривались
Діток; летіли й птахи з чистих повітряних плес.
Трепетно йшли матері: маля своє ставила кожна
Перед обличчя судді — та ще й якого судді!
Тут зі своїм мавпеням закульгала й мавпа куценька —
[10] Й навіть сам батько богів стримати сміху не зміг.
Не розгубилась, однак, ба, й інших перекричала —
Чиста неправда, мовляв, що усі мавпи бридкі:
Хто переможе — Юпітера суд вирішувать буде,
А щодо суду мого — ось же найкраще дитя.
20. Рибак і рибка
Звично пустивши якось волосінь по здобич у воду,
Витягнув рибку рибак, лиш до смішного малу.
Й та, як головку уже зняла з-під води у повітря,
Мовила, хоч заважав, рибці захланній, гачок:
«Зглянься і пощади: яка ж тобі користь, рибаче,
З мене, маленької ще? Нічого взяти й на зуб.
Не так давно привела на світ мене мати плідлива —
Каже, поплавай собі неподалік отих скель.
Тож не гнівись, відпусти; із часом — буду тут знову,
[10] Дай до застілля твого трохи б хоча підрости.
А нагуляю м’ясця серед безкраїв синього моря, —
Тут же покваплюсь сюди, ти лише вудку закинь».
Здобич пустити, проте, здалось рибакові негоже;
Доля, мовляв, нестійка — то вона гладить, то б’є:
«Здобич пускати з рук — учинок геть нерозумний;
Завтрашнім жити добром — ще нерозумніша річ».[238]
31. Миша і бик
Раз ото миші якійсь, поки бігала, стрівся бичисько —
Й та, хоч яка вже дрібна, все ж укусила його.
Лиш укусила (відчув-таки бик її зубчик гостренький) —
Тут же й у нірку свою спритно шмигнула вона.
Бик же — гнівом наливсь, потупився, велет, у землю,
Та не знаходить того, з ким поквитатись хотів.
До того гніву й таке ще слівце підкинувши з нірки,
Мишка-хитрунка на сміх всі ті погрози звела:
«Ті, хто тебе породив, — на тіло не поскупились,
[10] Та, щоб із нього був толк, — не додали ще ума.
От і затям відтепер, що важить щось і дрібнота,
Що й при маленькій вазі можна свого домогтись».
34. Мурашка й цикада
(Хто у лінивстві провів зелений вік і завчасно
Від неминучих негод не забезпечив себе,
Той, коли старість пригне, ой, марно буде прохати
Інших, щоб ті у біді руку йому подали!)
В літа собі для зими роботяща мураха урвала
День не один — несла в сховок зерно по зерні.
А коли паморозь сива лягла на зіщулену землю
І заніміли довкіл зціплені льодом поля, —
Крихітне тільце ховала вона від великої стужі
[10] Й гризла собі в укритті те соковите зерно.
Тут і припала до неї в сльозах (поживи просила)
Та, яка вчора ж іще нудила співом поля.
Поки, мовляв, на токах молотили спіле колосся,
День отим співом своїм довшим робила вона.
Мудра мурашка таке з усмішкою відповіла їй,
Бо ж і вона — за те, щоб було довшим життя, —
«Я — великим трудом домоглася того, що тепер ось
Серед зими без журби тут догоджаю собі.
Ну а тобі — найвища пора забиратись до танцю,
[20] Раз уже досі весь час тільки співалось тобі».[239]
37. Собака й лев
Раз якось пес-товстун худющому левові стрівся.
Слово по слову, й ще так пес того лева вколов:
Глянь ось: не видно в мене й хребта під товщею жиру,
В м’язах, аж грають вони, — груди шляхетні мої.
Я на короткій нозі із людьми, живлюсь на дозвіллі
З ними: добрячі шматки вільно хапаю собі». —
«Що за залізо, однак, гладку твою шию стискає?» —
«Це щоб господаря дім я невідступно стеріг.
Ти ж, аби голод не заморив, гасаєш повсюди,
[10] Поки десь поміж дерев трапиться здобич якась.
Тож не барися! Шию й свою підстав під ошийник —
Матимеш гарний щодня за свою службу обід».
Рикнув на те обурений лев, і гнів, і зневагу
Вклав у той рик він, а ще — духу свого висоту:
«Йди собі і по заслузі носи ті окови залізні,
Ними, покірливий псе, за свою ситість плати!
Я ж до пустої (вільний зате!) повернуся печери,
Я, хоч голодний, зате — будь-куди можу піти!
Щодо наїдків отих, то захвалюй їх перед тими,
[20] Хто, щоб набити живіт, рад би й свободу оддать».[240]
НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Боецій[241]
Розрада від Філософії
(вибрані поезії)
І, 1[242]
Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні,
Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну.
Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени,
Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі.
Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді:
Не відреклися мене[243] — йдуть, куди шлях мій проліг.
Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса —
Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів.
Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість.
[10] Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь.
Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила,
Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить.
Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово
В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона.
О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих,
Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть!
Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244],
Смертна година ураз ледь не окрила мене.
Нині