Відлуння золотого віку - Солон
[20] Знуджує, мучить мене тим осоружним життям.
Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?
Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]
I, 7[246]
Зорі, у чорну
Хмару вповиті,
Світла на землю
Слати не годні.
Тільки-но буйний
Австр[247], налетівши,
Море сколотить —
Лагідна хвиля,
Світла й прозора
[10] Серед затишшя,
Враз каламуттю,
Брудом постане
Перед очима.
Так і стрімливу
Воду, що рине
З урвищ високих,
Брила зустрічна,
Скелі уламок,
Спінює, крутить.
[20] Тож, коли хочеш
Зором погідним
Вгледіти правду[248], —
Рівної стежки
Твердо тримайся.
Геть жени втіхи,
Геть — і страхи всі,
Геть — сподівання[249],
Щоб не страждати;
Де ж вони владні —
[30] Хмарний там розум.
Мов у вуздечці.
II, 1
Як тільки колесом[250] вона крутне вправно —
Стрімкіш од хвиль Еврипа[251] вже воно рине.
Під ним — ще вчора гордий і жахний влáдар,
А хто лежав, побитий, той уже — зверху.
Хоч як ти побивайся, хоч ридай ридма —
А їй, причині тих гірких ридань, — смішно.
Ось так в тій грі вправляє своїх рук силу.
Таке-от витворяє: і журба й радість —
В одну і цю ж годину, хто злітав — пада.
II, 4
Хто схотів би тривалий
Спорудить собі захист
Од навального Евра,
Що в нестямі збиває
Хвилі моря потужні, —
Хай цурається моря,
Гір, що ваблять шпилями,
І пісків вічно спраглих,
У шпилі-бо найдужче
[10] Австр гінкий ударяє,
На пісках же зрадливих
Не зведеш собі крівлі.
Хто про затишок мріє
Без тривог та загрози —
Хай кладе у підніжжі
Скромні дому опори.
Хай, збиваючи хвилю,
Вітер гнівно рокоче —
Ти ж, немовби за муром,
[20] Вікуватимеш вік свій
В щасті, й лиш посмієшся
Над грізьбою етеру.
II, 5
Блаженний той вік найдавніший[252],
Що рад був ріллі незрадливій,
Не знав іще розкошів згубних.
Не дбали й про голод, і жолудь
Ішов на поживу щоденну.
Ніхто тих дарів, що од Вакха,
Не вмів іще змішувать з медом.
Серійських тканин у ту пору
Тирійський багрець[253] ще не барвив.
[10] На травах так солодко спалось,
Пилось — із прозорої річки,
При втомі був затінок сосон.
Морів іще не борознили —
З назбираним в світі товаром
Торговець не плив у незнане.
Ще грізна сурма не ячала,
Поля ще не барвились кров’ю,
Пролитою в чорному гніві.
І шал войовничий в ту пору
[20] Меча не вихоплював з піхов
У помсту за рани жахливі —
Ще кров'ю за кров не платили.
Якби до нас нині вернулись
Оті звичаї давнього віку!
Але дужче, ніж полум’я Етни,
Палахтить до набутків жадоба.
Хто ж перший із схову земного
Силу золота зваживсь добути?
Й самоцвіти, загрозу коштовну,
[30] Що воліють ховатись у надрах.
III, 2
Як у руках тримає віжки
Природа могутня[254], як наводить,
Передбачна, лад у ній законом,
Як тісно в’яже в сіть нерозривну
Кожну частинку, — хочеться все це
Викласти віршем повільнострунним.
Хоч африканські леви в оздобних
Путах ступають, хоч і поживу
З рук звикли брати, хоч і бояться
[10] Посвисту пуги, кари хльосткої,
Але у кров лиш пащу замочать —
Тут же, пригаслий, гнів вибухає
Ревом — і левом лев стає знову:
Шия вже вільна, порвані пута.
Першим — приборкувач під роз’ярілим
Падає гнівом — зубом кривавим.
Пташка невмовкна десь у верхів’ї —
Мовкне у клітці, хоч і годять їй
Як тільки можна: змазують медом
[20] Кухлі з напоєм — учта та й годі! —
Тільки б на втіху людям співала.
Та хай угледить з клітки тісної
Тінявий гай свій — геть розметає,
Витопче їжу, вже їй немилу —
Хоче до лісу, б’ється тужливо,
Спів її знову — тільки для лісу.
Так і лозина, нехотя грубій
Силі піддавшись, гнеться додолу,
Та відпусти лиш — і не зауважиш,
[30] Як вона знову стрілить у небо.
Феб, упірнувши в хвилю вечірню,
Знову, але вже неспостережним
Шляхом керує повіз до сходу.
Все з бігом часу в слід свій ступає,
Все повертається — тим і радіє[255].
Що ж то за устрій був би на світі,
Без того кола, де побіч себе
Йде і кінцеве — і початкове?
III, 6
Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов.
Є лиш один Отець усього, він один усім править.
Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами.
Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв.
Він же замкнув у тіла до неба звернені душі.
Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках
Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? —
Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]
III, 9
Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш,
Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку
Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху,
Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити
З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага
Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши,
Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці
Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього,
Всі за високим зразком будівлі високої частки.
[10] Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод
Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув
Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась.
А серединну — природи потрійної — душу, що в світі
Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках.
Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає,
Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола
Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння.
Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння;
Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні,
[10] З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом
Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла.
Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись,
Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши,
Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі!
Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши,
Власне сяйво