Відлуння золотого віку - Солон

Епітафії героїв троянської війни[164]

1. Агамемнонові[165]

[IV]

Владар верховний Атрід, помстивши брата дружину,

   Сам — од своєї ж я впав, підступом вбитий, жони.

Що ж та війна, що — помста моя за втікачку Єлену,

   Раз Клітемнестра й мене, мстивця, зі світу звела?

2. Менелаєві

Ти, Менелаю, щасливий таки: богів провидіння

   На Єлисейських полях[166] місця вділило тобі.

Зятю Тіндара і Батька богів[167], однако їм любий,

   Стороже шлюбу зіркий, меснику строгий за блуд, —

Вічно тобі вікувать і вічно юним там бути:

   Де для блаженних мужів — старості, смерті нема.

3. Еантові

Тут, де Еант[168] лежить, — і я схоронена, Мужність,

   Що похоронні лила сльози сама ж по собі.

Рвала волосся в журбі через те, що підлі Атріди

   Не вшанували мене — гору лукавство взяло.

Квіт пурпурово-червоний, однак, постане із крові:

   Вказувать буде усім, що таке кривдника суд.

5. Уліссові

Тут син Лаерта, Улісс, опочив під цією плитою.

   Хочеш дізнатись про все — то «Одіссею» читай.

7. Антілохові

Перший у раді й бою (що нечасто ходить у парі),

   Милий Атрідам усім і Еакідам[169] усім,

Славу здобувши як люблячий син і як воїн хоробрий,

   Тут я лежу, Антілох[170], батька свого рятівник.

Чергу порушено? Що ж, та вижити мав саме Нестор:

   Трої, коли б він упав, греки б і не здобули.

8. Несторові

Той, хто чотири прожив людські покоління, лежить тут —

   Нестор[171]: порадами він, мовою вславив себе.

Син од загину його врятував — і сам же загинув,

   Смертю своєю, син, — батькові віку додав.

Що ж то доля, гай-гай, так дивно розпорядилась? —

   Я — аж так довго прожив; коротко — син, Антілох.

11. Гунеєві

В морі лежить Гуней[172]; тут — ім'я на могилі без тіла[173].

   Слава його — між людей, неба — сягнула душа.

Прихист вождеві такому дали всі стихії[174]. Які ж то?

   Небо і море, й земля, й слово в мужів на устах.

12. Протесілаєві

Протесілай[175] імення моє, себто «перший із люду» —

   Я ж на фрігійській війні[176] перший з данайців упав:

Сміло зіскочив із корабля на берег Сігейський[177] —

   Хитро й мене одурив пакосний той Лаертід:

Сам же він, щоб не ступить на землю Трої злощасну,

   Кинув щита — і на щит, а не на землю стрибнув.

Що ж нарікати? Доля лиха наді мною нависла

   Вже з того дня, як мені батько ім’я дав таке.

14. Гекторові

Гектор[178] під пагорбом тим, а з ним — уся його Троя:

   Ті, за кого поліг, — враз із полеглим лежать.

17. Настові й Амфімаху

Наст тут і Амфімах[179], Номіона гідні нащадки.

   Славні вожді колись; нині — лиш порох і тінь[180].

20. Евфемові

Я — вождь кіконів[181] Евфем[182]; земля мене криє троянська,

   А наді мною — різьба: з ратищем Марс-войовник.

Різьблено, й хто тут лежить, але й того ще замало:

   В камені постать лячна над моїм прахом тяжить.

Хай собі!.. Більша вага — скоріше їй повалитись:

   Де гордовитіше, там — буде й падіння гучніш.

26. Поліксені

Зроджену в Трої, мене — на Ахіллове вогнище склали.

   Краще вже з димом піти, ніж у могилі лежать:

Чи ж такі різні серця єднати б ви мали, ахейці?

   Звичне-бо діло для вас — нищити, не хоронить.[183]

[Епітафії інших героїв]

27. Ніобі, похованій на горі Сипіл, при джерелі

Тебами[184] правила я — та скелею тут, на Сипілі,

   Стала: Латони дочку й сина образила я.

Мати чотирнадцятьох дітей, щаслива і горда,

   Скільки на світ привела — похоронила стількох.

Мало й того богам: від болю закам’яніши,

   Втратила в камені я навіть подобу людську.

Точить і скелю печаль: потоком, що не всихає,

   Рани глибокої знак, сльози спливають по ній.

Мстивість яка! Чи боги аж такого сповнені гніву?[185]

   Образ затерся, а біль, біль материнський живе.

Клавдіан[186]

Закоханий бідняк

1

[15 (89)]

Вбогість нещадна мене й Амур безжалісний мучать.

   Голод я стерпіти б міг, але нестерпний — Амур.

2

[16 (90)]

З голоду зсох я, бідак, а ще — од любові всихаю,

   Меншу з двох отих зол — подругу-вбогість беру.

Ґалльські мули

[18 (51)]

Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони:

   Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять.[187]

На відповідний звук повертають у той бік чи інший:

   Нукнути варто лишень, щоб, куди треба, ішли.

Тож ні повіддя на них, ані упряжі не накидають,

   Ні не беруть під ярмо — вільно ступають собі.

Знають, одначе, обов’язок свій, в роботі терплячі,

   Здавна до ґалльських слів слух свій гострили вони.

Правити ними візник, одійшовши, й на відстані може:

[10]   Сам лише оклик його — то як вуздечка[188] для них.

Гикне — врозтіч усі; гукне — всі до нього; повільних

   Окликом так піджене, скорих — оговтає так.

Треба наліво — задріботять лівим краєм дороги,

   Інший мугикне наказ — звернуть одразу правіш.

Ані не свійські од пут, ані од свободи — не дикі,

   Хоч і не знали ярма — та підневільні вони.

Ті рудошерсті трудівники, що дружно, бік-о-бік,

   Скільки у кожного сил, тягнуть рипучі вози.

Чи дивуватись тепер, що Орфея[189] слухали звірі,

[20]   Раз навіть мулом тугим[190] ґалльські керують слова?

Веронський дід[191]

[20 (52)]

Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить

   Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем.

Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку,

   Хто тій садибі своїй вік на століття веде.

Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала,

   Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив.

Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової

   І не чував, що