Відлуння золотого віку - Солон
Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє,
[10] Тихих полів круговид — радість йому для душі.
Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],
Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак.
Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,
Колом селянських занять міряє й днини ходу.
Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,
Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він.
Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,
Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому.
Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має,
[20] Третя пора вікова бачить його ще міцним.
Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194] —
Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].
Архімедова куля[196]
[51 (68)]
Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер
Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів:
«Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —
Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір!
Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —
Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь.
Дух у ній править усім — роями зірок обертає,
Мірними рухами він квапить той витвір живий.
Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає;
[10] Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим.
Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо
Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський.
Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]?
Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]
Викрадення Просерпіни[201]
(Вступ до книги першої)
[(32)]
Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав
І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув,
Той свого човника смів на вітри мінливі пустити
Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг.
Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,
Де неглибока вода, де береги рятівні, —
За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —
І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь.
Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість —
[10] І відівчилось воно страх відчувати в'язкий.
Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає
Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.
Рутілій Намаціан[205]
Про своє повернення[206]
(З книги першої: 47—164)
[47] Вислухай, владний, мене, осяйна твого світу оздобо,
Риме, що сяєш чолом посеред зоряних плес!
Вислухай, отче людей[207] і богів-небожителів отче
[50] (Ближче й нам до небес через святині твої) —
Піснею славлю тебе й, поки подиху, славити буду,
Хто ж бо тебе позабув — щастя не знати тому.
Сонце огорне скоріш забуття поволока злочинна,
Ніж перестану тобі, Риме, пошану являть.
Світові шлеш ти дари, до променів сонця подібні,
Ген, де ріка Океан[208] землю в обійми бере.
Й Феб, хоч охоплює все, з-за твоїх володінь виганяє
Коней[209] і за твої ж — їх на спочинок жене.
Кроку твого не спинив ані Лівії подих жагучий,
[60] Ні Ведмедиця[210], що вся — наче у латах, в льоду.
Як лиш далеко життя сягнуло на північ — усюди
Чутка про подвиги йде і про чесноти твої.
Рідним краєм ти став для різноплемінного люду,
Влада твоя на добро несправедливим пішла.
Тих, над ким гору ти взяв, до свого долучаючи права,
Що було світом колись — містом зробив світовим.
Рід наш, визнаємо, — від Венери й Марса; Венера —
Від Енеадів, а Марс — то Ромулідів[211] отець.
Збройної сили напір перемоги зм'якшує ласка —
[70] Марс і Венера в твоїх, Риме, звичáях зійшлись.
Ось чому любо тобі і долати в боях, і щадити —
Зверхніх долати, а вже, як піддалися, — любить.
Вік наша дяка богам за оливу і сік виногрона,
І юнакові, що взявсь першим вести борозну.
І для Пеана димлять вівтарі за хист лікування,
А за чесноти й Алкід[212] — бог серед вишніх богів.
Законотворчими й ти тріумфами світ обійнявши,
Риме, до миру й добра весь заохочуєш люд.
Хай там яка далінь — хвалу тобі божеську діє
[80] Хто миротворче ярмо чує на вільнім плечі.
Зорі, що вічні свої путі бережуть кругойдучі,
Влади ніколи й ніде кращої зріть не могли.
Чи спромоглось на здобутки такі ассіріян оружжя?
Навіть мідієць[213] і той — тільки сусіда сягнув.
Горді парфян царі й македонські тирани[214] по черзі
Всяк один одному знав класти закони свої.
Ти, як на ноги спинавсь, і люду, й зброї мав обмаль,
Мав зате досить ума, досить розсудку ти мав.
Війни з поважних причин ведучи, охочий до миру,
[90] В славі своїй ти сягнув, Риме, могуття вершин.
Ти владарюєш, та головне — владарюєш по праву:
Ти й над накреслений злет, обранець долі, піднявсь.
Не зрахувати трофеїв твоїх, оздоб величавих —
Зорям, що сипле їх ніч, легше б рахунок вести.
Храм озирни — усе тут ряхтить, аж губляться очі,
Можна повірити: тут — селяться вишні боги.
Що про повітряні арки скажу, струмки піднебесні?
Навіть Іріді туди, райдузі, не дотягтись.
Радше не арки — гори, скажу, піднялися до неба —
[100] «Ось же Гігантів труди!»[215] — Греція певна була б.
Рікам у мури свої, до міста, велиш завертати,
Пишні купальні твої спрагло п’ють води озер.
Маєш, однак, і своїх удосталь жил водоносних:
Гомоном рідних джерел повниться місто усе.
Неба дихання жарке вони холодять у спекоту,
Чистого плину ковток спрагу вгамує суху.
Й це ще не все: гарячий потік, раптово пробишись,
Біля Тарпеї колись стримав напір ворогів[216].
Плив би й тепер він — випадком я цю подію назвав би,
[110] Він же порятував — й тут же під землю пірнув.
Що вже скажу про гаї — не під небом, таки у палацах,
Де свої співи снують ховані тут же пташки?
Рік тут, по колу йдучи, весні твоїй вічній радіє
Й на твої втіхи теплом дихає навіть зима.
Риме, зведи ж лавроносне чоло! Свята твоя сивінь
Хай, повернувши снагу, закучерявиться знов!
Хай золота діадема ряхтить у вінку вежоноснім[217],
Хай злотосяйний