Відлуння золотого віку - Солон
Ніж од сумного тремтіть: усе добре, раз нема страху.
Є ж і такі, хто каже, що плач — на радість нам сниться;
Радість — на плач: що бачать у сні — навспак те тлумачать.
Гетьте, недобрії сни, під дальнього неба склепіння,
Де непосиди-вітри розвіюють скопища хмарні,
Вкутуйте місячну вісь! А тут, на моєму порозі,
Що вам, летючі, робить — у темряві спальні тісної?
Дайте спокійно мені усю ніч, безжурно проспати,
Аж зарум’яниться день у проміннях нової зірниці.
[40] І якщо спатиму так, нічних не лякаючись марев,
І цілу ніч овіватиме сон мене милим диханням, —
То ось тих в’язів гурт, що в полі моїм зеленіє,
Вам посвячу, щоб роїлись ви там в опівнічну годину.
Епіграми
На лікаря Евнома
[XIX, 4][144]
Гаєві хворому лікар Евном, було, смерть напророчив.
Той ще оджив (помогла — доля, а не лікарі).
Потім побачив Евном (чи наснилось йому) того Гая —
Геть був блідий на лиці — блідістю, як у мерця.
Хто ти? — Таж Гай. — Ти живий? — Колись був. — А що тута робиш? —
Діт[145] мене владний сюди, в темні оселі, позвав.
Бачив я різних людей, чимало пізнав, тож послали
За лікарями мене. — Аж зціпенів наш Евном.
Гай же: «Та ти не тремти! Не назву ж тебе я, Евноме,
Лікарем, як не назве — хто при здоровім умі.
На людину з нелюдським голосом
[XIX, 5][146]
Гавкіт собак наслідуєш ти і коней іржання,
Мекання й бекання — кіз і руноносних овець,
Мов навіжений, заверещиш, якщо тобі, Марку,
Треба представити нам голос аркадських ослів[147].
Півнем запієш нараз і каркнеш, геть як ворона,
Голос усіх у тобі — хай це тварина, хай птах.
Навіть повірити в те, що ти наслідуєш, — годі,
От лиш людського тобі голосу не зобразить.
Про граматика Філомуза
[XIX. 7]
Книг накупивши стос для своїх полиць, Філомузе[148],
Думаєш, ти серед них вченим, граматиком[149] став?
Так собі й струн накупи і плектрів[150], і барбітонів[151] —
І кітаредом[152]-співцем бути хоч завтра тобі.
Представлення книжки
[XIX, 25]
Є в ній — для ранку, й для вечора є догідне читання,
Є і поважне, є — жарт: кожній порі — щось своє.
Барва життя — не одна; не один і читач є у книжки.
Кожній сторінці — свій час і відповідна пора.
Ті — до вподоби Венері рядки, якісь інші — Мінерві,
Щось схвалить стоїк у ній, щось — Епікур обере[153].
Звичаїв давніх триматимусь я, а при скромному жарті —
Муза хай плеще мені, стримана Муза моя.
На зображення Ехо
[XIX, 32][154]
Марно, маляре, ти взявсь обличчя моє змалювати:
Ту, кого око не йме, зважився потурбувать?
Подуву й мови дочка, оманного оклику мати,
Німфа, що голос лишень, голос без думки несе.
Вмію підхоплювать я перелітні склади прикінцеві,
Мовив хтось слово, і вже — я забавляюся ним.
Де я? У ваших же вухах живу, прониклива Ехо[155].
Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй[156].
До Ґалли — дівчини, що починає старіти
[XIX, 34]
Чи ж не казав я: «Старіємось, Ґалло, життя утікає,
Не відмовляйсь од утіх, цнота — то діва стара».
Ти не зважала, і ось — підповзла злегковажена старість,
А прогайнованих днів, ой, не повернеш уже.
От і жалієш: тоді б отакого, як нині, хотіння,
Чи, яку мала тоді, — нині б такої краси!..
Все ж — обійми, обійматиму й я, і, хай не чим хочу —
Чим так хотів я колись, нині втішатимусь я.
До жони
[XIX, 40]
Жиймо, жоно, як жили, і ймена, що їх на подружнім
Ложі ми вперше взяли, муж і жона, — бережім.
Жоден із наших днів хай нас із тобою не змінить:
Я тобі — юним, а ти — юною будь мені вік.
Хоч би, як Нестор, я жив, а хоч іще далі сягнув би,
Й ти хоч би довше, аніж Кумська Сивілла[157], жила, —
Хай і тоді нас, жоно, не діймає старість понура.
Красен заслугами вік, а не лиш кількістю літ.
Про кохану дівчину
[XIX, 56]
Хочу тієї — не хоче мене; хоче ця — я не хочу:
Не вдовольняти — долать любо Венері серця.
Де можу брать — не беру, де не можна — брав би охоче.
Серцю ж ні ситості я не побажав би, ні мук.
Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера[158] —
Не на мій смак: в цій — жаги, холоду надмір — у тій.
Хай серединну любов продає[159] мені краля-крутійка:
Хай замість «так», замість «ні» — й «так» мені каже, і «ні».
До Аполлона — про Дафну, що тікає
[XIX. 104]
Лук свій, Пеане, відкинь і стріли ховай: не від тебе
Діва тікає: не ти — зброя несхибна страшить[160].
Про багача і бідняка
[XXIII. 14]
Щастя нема в багача; в убогого, рівно ж, — нещастя:
Й тому, і тому всяк час рівно бракує чогось.
Перлів — багатію, а бідному — хліба бракує,
Та, хоч бракує обом, бідному — менше таки.
На граматика
[XXIII. 15]
Звіку не був та й нині не є граматик[161] щасливим,
Раз він граматик, то знай: щастя й не пахне йому.
Всупереч долі, може, десь є щасливий граматик, —
Що ж, із граматики він — виняток[162], не сумнівайсь.
До Ґалли
[XXIII, 33]
Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе. Цілим я буду,
Ґалло, лише при тобі: я ж — половина тебе.
Йду половинний, проте, ба, й менший, ніж половина, —
В двох місцях водночас суджено бути мені.
Цілий — я при тобі, без тебе ж, куди б не подався, —
Йде лишень частка моя, скільки там є вже мене.
Сам же себе я ділю, сам себе — чомусь обділяю:
Менше себе — собі, більше — тобі віддаю.
Лиш повернувшись, цілість верну собі: до окрушинки
Все, що мого в мені, —
