Відлуння золотого віку - Солон
Левом, наприклад, ти став — як поведешся тоді?[80]
XIII, 3
Всі ті «Гостинці»[81], зібрані тут, у книжці тоненькій,
Ти за чотири всього міг би придбать мідяки.
Кажеш, чотири задорого? Можу й за два їх оддати:
Книготорговець Тріфон виторг свій матиме й так.
Гостям ті дистихи замість дарів посилай, якщо й в тебе,
Як і у мене, мідяк — у гаманці не щодня.
Будуть і назви двовіршів усіх тобі у додачу:
Не до смаку з них якийсь — можеш його обійти.
XIV, 111
Страшно розбити — розіб’єш кришталь: однако здригнеться
Надто безпечна, але — й надто обачна рука.[82]
XIV, 151
Нині — я довгий пасок, а відчуєш у лоні своєму
Плоду солодкий тягар — буду коротким тоді.[83]
XIV, 195
Стільки Катулл прислуживсь своїй Вероні великій —
Скільки — й Верґілій своїй Мантуї непоказній.[84]
ПІЗНЯ АНТИЧНІСТЬ
Немесіан[85]
Еклога І
Тімет, Тітір
Т і м е т[86]
Тітіре, поки тобі з комиша річкового сплітають
Кошичок, а на полях ще цикад охриплих не чути[87] —
Розпочинай! Може, пісню яку до тонкої сопілки
Склав ти, — Пан же навчив, як дути в очеретини,
А золотий Аполлон — як у вірш слова укладати.
Розпочинай, поки кізки — вербняк, а корівки травицю
Смачно скубуть, поки рання роса й непекуче ще сонце
Радять хутчій на зелені поля виганяти отари.
Т і т і р
Старість і сивину — до пісні, сусідо Тімете,
[10] Сам молодий і милий богам, узявся схилити?
В юності — я віршував і пісню співав до сопілки,
То був безжурний вік, забав і любощів повен.
Нині ось чуб побілів, чуття у серці пригасло.
Вже я повісив дуду, дарунок Фавну сільському.
Твій нині спів дзвенить. Недавно ж Мопса-невдаху
І переміг[88], і висміяв ти його пісню нестрійну,
Я був суддею і Мелібей, старший віком; обидва
Слухали ми й піднебесну хвалу — тобі віддавали.
Та Мелібей наш тепер (свій час уже він одміряв) —
[20] Де невідомий нам світ, де оселі благочестивих.
Тож, коли чуєш іще якусь ласку до Мелібея, —
Манам хай шану снує сопілка твоя пресолодка.
Т і м е т
Личить накази сповнять, тим паче — милі накази.
Гідний то старець був, у мистецтві йому помагали
Піснею — Феб, сопілкою — Пан, Орфей, син Еагра, —
Струнами; славив усяк діла достойного мужа.
А коли ти й од моєї дуди ждеш слави для нього, —
Ось тобі пісня, — її на он тій, над річкою, вишні,
Бачиш он там, я списав — довірив корі пам’ятливій…
Т і т і р
[30] Грай же! Та щоб та сосна (усе вона шепчеться з вітром)
Не заважала, — ходімо у тінь он тих буків та в'язів.
Т і м е т
Тут таки любо співать[89]: розіслав нам трави зелені
Лагідний луг, і гай той ген-ген — то щонайтихіша
Тиша; а там оно, глянь, бики собі мирно пасуться.
Світлий Етере, батьку всього, живодайнії води,
Земле, що плодиш тіла, повітря, що подих даруєш,
До Мелібея несіте мій спів, якщо це можливо
Й там, за межею життя, відчувати миле дозвілля.
Бо якщо вибрані душі живуть у храмах небесних,
[40] У зоресяйних домах, утішаючись світу красою, —
Ти переливів сопілки пильнуй, ти ж сам їх ласкаво
В серці моєму плекав, схвалив же їх ти, Мелібею.
Довга, усяк же її подивляв, тобі випала старість,
Щастям налиті роки, останній круг цього віку
Межі твоєму життю, що вад не мало, поклали.
Все ж не менше ридали тоді, аніж коли б віку
Заздрісна Парка тобі у розквіті літ вкоротила.
Сліз вгамувать не могло й розуміння спільної долі.
Як усі смертні, лежиш, окутий холодом смерті,
[50] О Мелібею, хоча у своїй сивині ти достойний
Неба і грона богів. Вагомої сповнене правди
Вщерть було серце твоє; ти звик був раду давати
Спорам селян: погідно приймав усі нарікання.
Був ти — цвіла до села любов, була до законів
Шана, а спірні ґрунти — межа ділила по правді.
Вабив повагою ти, й чоло не хмурніло ніколи, —
Вдачею все ж іще м’якшим був, аніж із обличчя.
Ти ж бо усіх закликав награвать на споєних воском
Очеретинах і вчив похмуру журбу проганяти.
[60] Не дозволяв ти, щоб хиріла юнь у глухому лінивстві —
Часто за співи багаті дари по праву давав ти,
Часто, вже у літах, щоб співать ми були не ліниві,
Весело пісеньку ти на Фебовій грав сопілчині.
О Мелібею, щасливче, прощай! Для тебе пахучу
Зелень лавра сільський Аполлон обриває; для тебе
Фавни, що є в них, дають: із лоз — важкі виногрона,
Повне колосся — з нив, із дерев — плоди усілякі,
В кухлях шумке молоко вікопомна шле тобі Пáлес,
Німфи — меди несуть; вінки різноцвітнії — Флора,
[70] Манам — цей ось високий дар: пісні дають Музи,
Музи дають пісні, а ми — переливи сопілок.
Нині — сільський платан, нині сосна тобі, Мелібею,
Шепче; відлунює пісня тобі: на звук її кожен —
Відповідають ліси[90]; промовляє й худібка до тебе.
На суходолі скоріш[91] травицю скубтимуть тюлені,
Житиме лев поміж риб, медами стане сочитись
Тис, а колуючий рік зіб’ється із звичного кроку:
Взимку — підуть жнива, олива — влітку дозріє,
Луг — восени зацвіте, весна — подасть виногроно, —
[80] Ніж перестане хвалить моя дудка тебе, Мелібею.
Т і т і р
Далі, Тімете, веди, не занедбуй початого співу!
Так уже мило звучиш, що й сам Аполлон у долоні
Плеще тобі й, щасливий, веде твою Музу у місто.
Й тут уже, в лісі, зичливо тропу для тебе проклала
Слава, помахом крил прориваючи заздрості хмари.
Ну, але Феб уже коней жене[92] із гребеня світу —
Час і худібку зганять до води, де зóлота зблиски[93].
Авсоній[94]
Садиба
[III. I]
Рідна садибко[95], вітай, прабатьків моїх володіння,
Де і мій прадід, і дід, де і мій батько трудивсь,
Він же (квапила смерть) для сина лишив ту садибку —
Жаль, що так скоро мені брати її довелось!
Синові — батько, що сам перейняв, уступає по праву,
