Відлуння золотого віку - Солон
І якщо зла сторонюсь, манівцем не йдучи; якщо хочу
Добрим і чистим (стати б таким!) в очах Твоїх бути, —
Зволь ісповідну душу прийнять, якщо тлінною плоттю
Не дорожу, якщо каюсь в думках, а острах глибокий
В’яже мені всі чуття й завчасу ввергає в геєни
Муки страшні, й боляща душа своїх манів[124] боїться[125].
Дай, щоб усі ті благання мої здійснилися, Отче!
Щоб ні страхів, ні жадань не було, і щоб за достатнє
[60] Я лиш достатнє вважав; щоб, гидкого чогось забажавши,
Не осоромив себе. Й не чинив — чого сам не хотів би,
Щоб учинив хто мені. Щоб ні злочин мене не ославив,
Ні навіть злочину тінь: між підозрюваним і злочинцем —
Вельми непевна межа. Не дай мені жодної змоги
Діяти зло; а добро — дай снагу мені в мирі творити!
Скромний — у їжі й вбранні; дорогий — хай друзям я буду,
Хай в чистоті збережу, яким є воно, батькове ймення.
Біль ні душі хай, ні тіла не їсть, хай усі його члени
Сповнюють звичні дії свої і хай жодне каліцтво
[70] Не заважає йому, нехай справним буде в усьому.
Спокоєм, миром натішитись дай; дивá цього світу
Хай і не сняться мені. А наспіє остання година —
Смерті хай не боюсь, але смерті хай і не прагну[126].
Пристрастей темних вагу одкинувши з ласки Твоєї,
Звисока гляну на все, при єдиній лишусь насолоді:
Отче, на Твій уповатиму суд. А забариться час мій,
День мій, година моя, — оджени, благаю, від мене,
Змія, що серце людини бере на солодкі спокуси.
Щиру, хоч і сумну, в докорах сумління, молитву,
[80] Повний ласки, склади перед вічним Отцем своїм, Сину,
Господи, Боже, Спасе, Хвало, і Розуме й Слово,
Істинний — від Бога істинного, і Світло — від Світла[127],
Вічний — із вічним Отцем, у віках царюючий Царю,
Той, кому струни Давида[128] хвалу співзвучно співають,
І до етеру летить, щоб луною відбитися, — «Áмінь».
4. Вихід
Тих слів достатньо Богові,
Однак, чи варто грішному
Молитві класти край якийсь?
Дай, хлопче, одяг — вийду я
До друзів, привітаю їх[129],
Од них вітання й сам прийму.
Година он четверта[130] вже,
................................
І день ступив до полудня,
Вже час поквапить Сосія[131].
5. Запрошення на обід
Пора найвища друзів на обід просить,
Щоб нам не опізнитись із гостиною.
Агей-но, хлопче, оббіжи сусідів всіх,
Яких — ти знаєш, та не забарись мені!
П’ятьох я кликав[132]: шість-бо (із господарем) —
Гостина гарна; більше — незугарне щось.
Гайнув? Зосталось дати лад із Сосієм.
6. Розпорядження кухарю
Сосію, час на обід. Всю четверту годину палає
Сонце; до п’ятої вже — стрілкою тінь потяглась.
Як там? Усе на столі? Усе присмачилося добре?
Легко в тім ділі схибнуть, ще раз усе перевір.
Горщик гарячий бери до рук, покрути, потряси ним,
Пальця прудкого встроми у смаковиту жарінь,
Тут же його й оближи язиком тремким і вологим…[133]
..................................................
7. [До слуги-скорописця]
Гей, хлопче, гей, хутчій сюди[134],
В писанні найпроворніший,
Відкрий ті парні дощечки,
Де так багато мовлено,
А схоплено — лиш знаками:
Окреме слово — в кожному.
Обширніший сувій беру —
Словами, наче градом, я
По ниві тій сипнуть готов.
[10] Твій слух тебе не зраджує,
Сторінка — вільна, нею вже
Рука, ощадна в порухах,
Тим полем восковим біжить.
І от слова, — чимало слів! —
І так, і так сплітаються.
Ще й не сказав — із уст моїх,
Що в серці мав, на віск береш.
Хотів би я, щоб розум мій
Так бистро міг думки снувать,
[20] Як ти поперед слів моїх
Біжиш-летиш правицею!
То хто ж то, хто, скажи мені,
Мій задум, хто — тобі розкрив,
Що лиш хотів я мовити?..
З дна серця — як вихоплює
Рука летюча мисль мою?
Чи ж то не дивний хід речей —
Що слух твій ловить ті слова,
Яких я ще й не вимовив?
[30] Тут і наука промовчить[135].
Та, певно, що й нема ніде
Правиці рівно ж бистрої.
Природа — хист такий тобі,
А Бог — такий дарунок дав,
Щоб знав ти, що казатиму,
Що хочу — щоб і ти хотів[136].
8. [Сни]
[Поки спимо, усіляке нам мариться. Так от у небі
Товпляться хмари не раз, а з товпи тієї предивні
Форми таки на очах проступають що раз то інші][137]
[1] Чотириногих, птахів або напівриб-напівзвірів,
Різних потворних істот, аж поки під подувом еврів[138]
Танути хмари ті не почнуть у прозорім повітрі[139].
То мені спори сняться й суди, то людні театри,
То серед вершників я: розбишак із ними долаю,
То кровожерний звір мені кігтями ранить обличчя,
То я гасаю з мечем по скропленій кров’ю арені,
Морем, що судна трóщить, іду, перестрибую махом
Обшири вод, а нараз — у повітря на крилах злітаю.
[10] То невимовний сором утіх, неподобства нічного,
І до трагічних злук[140] жага нас мучить невгасна.
А відступає все те, як тільки жахи ті розвіє
Сором, що нитку сну перетне, і тих видив огиду
Струсить із себе душа, рука ж обмацує ложе
Вже не вві сні, наяву — й віступають, осуду гідні,
Тіні гріха нічні й зі сном, перелітні, тікають.
То — у юрбі я з тріумфом іду й плещу у долоні,
То — між аланами вже: мене тягнуть, бранця[141], із ними;
Ось бачу храми богів, пишні двері й золотосяйні
[20] Зáмки. Ось я лежу на тірійському[142] пурпурі, й раптом —
Я вже в якійсь норі, у чорній від диму таверні.
Знаємо: віщий співець[143] для образів пустопорожніх,
Що залітають у сни, під кронами в'язів дав місце.
Дві для них брами вказав: одна, зі слонової кістки,
Завжди облудні веде, що в повітрі юрмляться, видіння;
З другої, що рогова, — правдомовні сни вилітають.
Мав би я змогу з двох тих оман одну вибирати —
Радість сумнівну, а не страхи сумнівні обрав би,
Тут-бо й мана — не біда: хоча грізні видіння зникають,
[30] Радше б мені
