Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Для країн із плаваючими обмінними курсами це кінець історії. Банки можуть використати свої резерви для купівлі державних облігацій, а вкладники — вимагати готівку (в такому випадку центральний банк переміщає її в банки, при цьому списуючи відповідний обсяг із банківських резервів). Але ніхто не може повернути урядові боргові цінні папери, щоб вимагати золото чи іноземну валюту за фіксованим курсом. Тут немає проблеми доступності; також немає обмежень на золото чи іноземну валюту. Уряд може задовольнити будь-який попит на конвертацію готівки і вчасно сплачувати всі відсотки через додаткові електронні облікові записи (тобто «натискаючи на клавіші»).
А от за фіксованого курсу золотого стандарту чи валютного коридору боргові зобов’язання центрального банку та уряду — відповідно, й залишки резервів на рахунках у центральному банку — мають бути конвертовані в іноземну валюту (чи золото), і для цього розсудливий уряд повинен себе обмежувати (у створенні нових електронних облікових записів, або «натисканні клавіш»).
У країні можуть закінчитися золотовалютні резерви. І тоді їй доведеться оголосити дефолт на своє зобов’язання щодо конвертації. Це, звичайно, вважається дефолтом на державний борг. Фінансовий ринок починає сумніватися в спроможності уряду конвертувати за обіцяним обмінним курсом. Необережність влади стає вбивчою — уряд, що випускає забагато IOU порівняно з обсягом резервів, які обіцяно конвертувати на вимогу, може бути змушений оголосити про свою неплатоспроможність.
Плаваючий курс забезпечує простір у проведенні економічної політики, який розсудливі уряди використовують для досягнення цілей внутрішньої економічної політики. Звісно, історія знає багато нерозсудливих урядів. Завжди бракувало належного урядування. І все-таки цікаво, що окрім країн, які програли Першу світову війну (плюс Польща та Росія345, які були на боці переможців, але програли війну, відійшовши від капіталістичного світу), в номінально демократичних західних капіталістичних країнах у минулому столітті не було гіперінфляції. А якщо зменшити вибірку до країн із плаваючим обмінним курсом, валютних криз не було в жодній.
Цікаво, правда? Лише в країнах з фіксованим обмінним курсом або іншими обіцянками надавати іноземну валюту чи золоту (наприклад, позичати в іноземній валюті) траплялися випадки гіперінфляції та валютні кризи. Усе завжди зводиться до необачного збільшення цих IOU до обсягів, що не зіставні зі справжньою можливістю надавати іноземну валюту чи золото.
І хоча здається, що фіксований обмінний курс гарантує розсудливість346, це безглузда ідея. Запровадження фіксованого обмінного курсу — це прояв марних надій, що за такого режиму уряд буде поміркованим, хоча насправді він призводить до валютної кризи та ненавмисного дефолту. На жаль, уряди країн із фіксованим обмінним курсом дедалі частіше звертаються до молитви Св. Августина: «Боже, дай мені поміркованість, але тільки не зараз».
Коли суверенний уряд обіцяє надавати іноземну валюту347, то наражає економіку на ризик гіперінфляції на кшталт тієї, що виснажила Веймарську республіку після Першої світової війни. Така практика далека від поміркованості та аж ніяк не захищає від високої інфляції. Це неправда, що фіксовані обмінні курси усувають ризики валютних криз та гіперінфляції, адже не обов’язково, що уряди чи комерційні банки будуть розсудливі. (Згадайте Ірландію! Ірландський уряд був взірцем розсудливості; але комерційні банки й далі досить довго надавали позики клієнтам в іноземній валюті. Коли ж позичальники банків стали неплатоспроможними, уряд Ірландії взяв усі валютні борги на себе — доволі нерозсудливо!).
Це неправда, що монетарні режими з плаваючим обмінним курсом незмінно призводять до гіперінфляції. Якби це було так, ми б потерпали від гіперінфляції весь час. І неправда, що можливість «друкувати гроші», «натискаючи на клавіші», обов’язково обертається гіперінфляцією. Усі уряди, які емітують власну валюту, здійснюють видатки, створюючи нові електронні облікові записи на балансі центрального банку та комерційних банків (або «натискаючи на клавіші»). Навіть якщо влада гарантує конвертацію власної валюти в іноземну за фіксованим курсом, вона все одно витрачає через бухгалтерські проводки — створюючи облікові записи електронними засобами. Якби бухгалтерські проводки призводили до гіперінфляції, ми б її мали весь час.
Але ні. Випадки гіперінфляції — це наслідки незвичних обставин.
9.3. Випадки гіперінфляції з реального життя
Висока інфляція та гіперінфляція — це рідкісні явища. У цьому параграфі ми розглянемо реальні приклади періодів гіперінфляції. Їх спричиняють дуже особливі обставини, хоча країни та монетарні режими, які їх переживали, мають дещо спільне. Просте «друкування грошей» для фінансування «високого бюджетного дефіциту» майже нічого не пояснює.
Утім, важливо дослідити зв’язок між бюджетними дефіцитами та високою інфляцією (чи гіперінфляцією). Луїс Карлос Брессер-Перейра, будучи міністром фінансів Бразилії в період високої інфляції (1990 року ІСЦ становив 3000 %), запропонував ґрунтовний аналіз із альтернативним поглядом на інфляцію. Податкові надходження до державного бюджету «ретроспективні», тобто базуються на попередній економічній активності. Податки на доходи, наприклад, розраховуються та стягуються з великими лагами в часі. Навіть податки з продажу стягуються з певним часовим лагом. Коли показник інфляції становить 2 % річних, лаги не мають великого значення, але якщо місячні показники сягають 10 % чи 50 %, навіть короткий лаг дає велику різницю. Бюджетні видатки своєчасніші: якщо піднімаються ціни, уряд виплачує більше. Якщо інфляція висока, податкові надходження впадуть нижче рівня бюджетних видатків, продукуючи дефіцит.
Звичайно, цей ефект залежить від індексації — від того, як часто піднімаються зарплати й трансфертні платежі, коли зростають ціни. У таких країнах, як Бразилія, де показники інфляції високі, бюджетні видатки ростуть так само швидко, як і ціни. Податки надходять повільніше, тому виникає дефіцит. Індексація також призводить до інертної інфляції (утворюється спіраль «ціна — зарплата»: підвищення цін змушує піднімати зарплати, що спонукає фірми піднімати ціни, щоб вирівняти витрати). Після тимчасового падіння 1991 року темпи інфляції в Бразилії виросли на 1000 % у 1992-му та на 2000 % — у 1993-му. Бюджетний дефіцит, який був нижче 10 % від ВВП у 1992 році, у 1993-му зріс до 50 %, коли податкові надходження вже не встигали за видатками, що переважно індексувалися.
Брессер-Перейра усвідомлював: щоб сповільнити зростання дефіциту державного бюджету та шалену інфляцію, потрібно відмовитися від індексації. Це болісно, але якщо відкласти підняття зарплат, соціальних виплат та цін, за якими уряд купує товари та послуги, то він зможе знизити інфляційний тиск і водночас зменшити бюджетний дефіцит.
Важливо, що бюджетний дефіцит — це (принаймні частково) результат, а не причина високої інфляції. Загальновідомо: якщо уряд зменшить дефіцит (скажімо, скасувавши індексацію), то це знизить інфляційний тиск. Безумовно, цього можна досягти й драконівським збільшенням податків. Зверніть увагу, ці рекомендації щодо економічної політики не суперечать традиційному погляду, що жорстка економія бюджетних коштів може понизити інфляцію. MMTійники завжди погоджувалися, що до способів боротьби з інфляцією належить зменшення бюджетних видатків чи збільшення податків. Що вони заперечують, то це твердження
