Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Але для багатьох (окрім декого із «золотих жуків») очевидно, що показник інфляції в США та й у більшості країн світу з 1966 року був достатньо низький334. Національна валюта весь цей час залишалася надійним засобом розрахунку, і, попри інфляцію, громадяни масово й добровільно в ній заощаджували. Насправді економістам важко виявити істотні негативні наслідки для економіки від інфляції, що має темп зростання менш ніж 40 % на рік. Та все одно суспільству не подобається, коли показник інфляції стає двозначним. Політики зазвичай реагують на це програмами жорсткої економії для зниження сукупного попиту.
Питання в тому, чи доречні такі програми в боротьбі з інфляцією. Якщо економіка працює не з повною зайнятістю, тоді, згідно з першим принципом функціональних фінансів Лернера, уряд повинен знизити попит, зменшивши видатки або збільшивши податки. Є низка країн, де за минулі півстоліття попит справді зріс занадто, піднявши виробництво вище рівня повної зайнятості. Великі війни зазвичай стають причинами інфляції, але в більшості розвинених країн після Другої світової війни попит не був аж таким значним, щоб «перекинути» економіку за межі повної зайнятості. Навпаки, в цей час відносно високі показники інфляції супроводжувалися високим рівнем безробіття. Економісти навіть придумали нове слово «стагфляція» на позначення стану економіки такого типу — інфляції та водночас безробіття. Також вони запропонували «індекс нещастя», який об’єднує ці два показники — інфляцію та безробіття. Насправді він змішує яблука з апельсинами, але американським виборцям наприкінці 1970-х років це прийшлося до душі.
У попередньому розділі ми показували, що завдяки програмам «Гарантована зайнятість» або «Роботодавець останньої інстанції» можна розв’язати проблему безробіття, не погіршивши при цьому показників інфляції. Ми не збираємося знову наводити аргументи, але такі програми покращили б навіть цінову стабільність. Хоча стверджувати, що вони здатні ліквідувати інфляцію, мабуть, не варто.
Спробуємо зрозуміти, чому інфляція, що піддається вимірюванню, найімовірніше, й далі існуватиме в сучасній капіталістичній економіці. Не потрібно мати спеціальні знання про побудову індексу цін. Ми поговоримо доволі загально. Кожна країна має власний досвід, структури та інституції, які впливають на поведінку зарплат і цін. Щоб справді зрозуміти інфляцію в кожному окремому випадку, потрібно ґрунтовно вивчити конкретні умови, які спричинили зростання цін (та зарплат) у кожному інституційному контексті.
Перш ніж піти далі, розглянемо ІСЦ як показник купівельної спроможності валюти; це завжди проблема, коли йдеться про гроші. Щоб визначити цінові зміни потрібно порівняти ціни базового року з цінами наступних (і попередніх) років. Звучить доволі просто, а насправді виявляється складною справою. Адже з плином часу змінюються не лише ціни, а й самі товари та послуги. Отже, виникає потреба пристосувати ІСЦ чи інші показники цін до покращень у якості товарів та послуг. Скільки б коштував сучасний персональний комп’ютер у 1966 році? Мільйони доларів? Мільярди? Воррен Мослер завжди жартує, що для вашого «Айфона» знадобилося більше електронної «магії», ніж потребувало НАСА, щоб полетіти на Місяць. ІСЦ — це радше мистецтво, ніж наука, адже потрібно «встановити» ціни на речі, яких не було, і старанно намагатися обрахувати покращення в якості. Так, ціна нового автомобіля зараз чи не вдесятеро вища, ніж була в 1974 році, але він досконаліший, безпечніший та комфортніший.
Є ще поняття хвороби Баумоля. Симфонічний оркестр за часів Моцарта за складом музикантів був приблизно такий самий, і виконання твору відрізнялося хіба що залежно від диригента. Продуктивність у цій справі майже не вдосконалилася (однакова кількість «працівників», які працюють однакову кількість годин, щоб виконати симфонію). Зате в інших галузях працівники тепер набагато продуктивніші, ніж сучасники Моцарта. Така проблема існує в багатьох інших сферах, переважно у сфері послуг, де насправді не можна суттєво підвищити продуктивність (згадайте перукарів, учителів, лікарів).
Ціна товарів та послуг із низькою продуктивністю мала стати набагато вищою за останні 200 років, якщо, наприклад, порівняти з промисловим виробництвом, де продуктивність значно зросла. На 100 осіб нам усе ще потрібен один перукар, а от один фермер уже годує стільки голодних споживачів, скільки раніше годували 100 фермерів. І якби ми платили працівникам тільки за збільшення продуктивності, музиканти все ще працювали б за зарплату часів Моцарта, але сьогодні вони отримують приблизно стільки ж, як і фермери чи робітники фабрики. Замість того, щоб суттєво недоплачувати фермерові та робітникові фабрики, ми вирішили переплачувати музикантові та перукареві.
Згідно з теорією «хвороби Баумоля», дедалі більше національного продукту припадає на ті сектори, що страждають на хворобу (розвинені країни — це «економіки послуг» у тому розумінні, що працівники переважно залучені до сфери послуг, де «хвороба Баумоля» поширеніша). Тож ми переплачуємо дедалі більшій кількості працівників у цих «хворих» секторах із низьким ростом продуктивності. Зарплати (а відповідно, й ціни) підвищуються.
Номінальні зарплати можуть рости швидше, ніж продуктивність, тому що в економіці є сектори, де превалює низька продуктивність і зарплати піднімаються так само, як загалом по економіці. Теорія «хвороби Баумоля» доводить, що з часом уряд мусить перебирати на себе «хворі» сектори, тож у ВВП збільшується частка державного сектору, а приватний сектор позбувається низькопродуктивних сфер. Це аж ніяк не критика, але подумайте про систему охорони здоров’я та десятки трильйонів доларів бюджетного дефіциту США, який виникає через те, що видатки на охорону здоров’я зростають дуже швидко, — і ви все зрозумієте.
Винуватьте скрипаля оркестру за зниження вартості долара! Частково інфляцію можна пояснити фактором вирівнювання зарплат між секторами з різною продуктивністю; інакше всі музиканти та артисти жили б як жебраки порівняно з працівниками промислової галузі. Думайте про це так: інфляція — це ціна збереження культури. Нам же подобається мистецтво. Нам також до душі, що в дитячому садочку в групі лише 15 дітлахів. Якби в цій сфері дотримувалися такого самого росту продуктивності, як на промисловому виробництві, то нині кожен вихователь у дитсадку мусив би працювати із сотнею п’ятирічних малюків. Цього не сталося. (Хоча, з огляду на урізання державного та місцевого бюджетів, усе ще можливо!). Щоб зберегти «неефективність» у садочках, потрібна інфляція.
На тлі збільшення витрат у «хворому» секторі (зарплати зростають, але продуктивність залишається незмінною) зростає як його частка у ВВП, так і його внесок у ІСЦ. Підвищення реальних зарплат у продуктивних секторах дозволяє збільшити видатки на підтримку «хворих» секторів. І навпаки, якщо реальні зарплати не підвищуються, тоді «хворі» сектори стають обтяженням, і страждають такі галузі, як мистецтво та охорона здоров’я.
Саме це і відбувалося в США з початку 1970-х років: реальні зарплати середньостатистичних працівників не зростали, навіть коли медицина дорожчала. Це заганяло людей у ще більші борги. Дослідження Ріка Вольффа показало, що за останні десятиліття реальна зарплата в Сполучених Штатах майже не змінювалася, хоча продуктивність праці зростала відповідно до тенденцій335. Це означає, що зарплата не дозволяла робітникам купити товар, який вони виготовляли. Капіталісти мають вибір: або не змінювати ціни, або продавати товар у кредит, компенсуючи цим заморожені зарплати. Ми знаємо, який шлях вони вибрали, адже заборгованість домашніх господарств росла дуже швидкими темпами. У глобальній фінансовій кризі Вольфф винуватить саме цю заборгованість — і небезпідставно.
Повернімося до прихильників золотого стандарту («яструбів інфляції», або «золотих жуків»), які спонукають людей купувати золото, щоб захиститися від інфляції. Постає
