Сучасна теория грошей - Рендал Рей

Кейнс казав: ніхто не тримав би готівку як засіб збереження вартості, якби була певність. Тримати багатство у високоліквідній формі, тобто в готівці, має сенс лише тоді, якщо ви невпевнені чи навіть боїтеся майбутнього. Під час фінансової кризи всі «ганяються» за готівкою. Вона дає дуже низький дохід, але це краще, ніж величезні збитки336! Якби ви хотіли нагромадити багатство і в 1966 році вибирали б інвестиційний портфель, який планували б тримати до 2011 року, то малоймовірно, що впродовж наступних 45 років ви тримали би багато готівки. Чимало інших активів набагато краще зберігають вартість, наприклад облігації Казначейства США. Проте якщо говорити про портфель активів на наступні кілька місяців, то там був би певний відсоток готівки, адже між ліквідністю й дохідністю існує певний компроміс.

«Золоті жуки» люблять золото, але ті, хто купив золото в 1980 році, картали себе за нерозважливість упродовж наступних 30 років. Вони все ще не окупили своїх збитків, незважаючи на значне подорожчання золота під час останньої фінансової кризи. Ціни на сировинні товари (зокрема й золото) з часом падають у реальному вираженні (це жахливий спосіб страхування від інфляції), до того ж власники витрачаються на їх фізичне утримання. Справді, якщо подивитися на кошик стандартних сировинних товарів, якими торгують щодня на глобальних фінансових ринках, то виявиться, що їхні ціни, «чисті» від ефекту інфляції, постійно знижуються — у середньому на 1 % на рік упродовж останніх 100 років. Причина — у збільшенні продуктивності у видобувних галузях та віднайденні нових покладів сировини. Але ми все одно не станемо прогнозувати ціни на наступні 100 років; вони можуть піти вгору. До того ж у минулі 10 років на ринку сировинних товарів почали домінувати спекулятивні трейдери, і це призвело до утворення найбільшої спекулятивної бульбашки за всю історію людства. І це само собою може підвищити інфляцію, адже сировинні товари широко використовують у різних галузях промисловості. Та все-таки зберігати сировинні товари як страхування від інфляції — це погана ідея, бо ціни можуть як рости, так і падати.

Загалом ціни росли з багатьох причин. Частково підвищення цін можна пов’язати з проблемами їх вимірювання; дещо пояснює хвороба Баумоля. Якийсь відсоток інфляції зумовлений таким фактором, як влада над ринками, — мається на увазі вплив на ціни корпоративних олігополій та профспілки, але це не обов’язково погано. Дефляція гірша за інфляцію.

Насправді певний відсоток інфляції потрібен. Кейнс стверджував, що інфляція допомагає заохотити бізнесменів до інвестицій: інфляція збільшує номінальну дохідність інвестиційного проекту та полегшує обслуговування боргу337, залученого під цей проект. Ті американці, що закінчили коледж 1974 року з купою боргів за студентськими кредитами, справді оцінили інфляцію часів Картера (наприкінці 70-х років), коли кредитні платежі були зафіксовані в номінальному вираженні, а номінальні зарплати росли більш-менш відповідно до інфляції. Альтернативою могло би бути різке зниження цін у секторах, які не страждають на хворобу Баумоля, але дефляція — небезпечна хвороба. Це наче лікувати застуду останньою стадією раку.

Швидше за все, надлишковий сукупний попит не може бути прямим результатом підвищення цін від часів Другої світової війни, але те, що в післявоєнний період не було економічних депресій338, слід розглядати як фактор підтримування інфляції. Це тому, що наші економіки з «великими урядами», які намагаються не допустити нової Великої депресії, яку ми пережили в 30-х роках ХХ століття, зазвичай не потерпають від дефляції. Якщо порівняти ХІХ та ХХ століття, ми побачимо, що раніше ціни зростали в сприятливі періоди та знижувалися у важкі часи, а рівень цін у 1900 році був майже такий самий, як і в 1800-му. Та коли не брати до уваги значну дефляцію після Другої світової війни, ціни можуть рухатися лише в одному напрямку — вгору. Повторюю: немає доказів, що низька та постійна інфляція псує економічні показники, хоч населенню вона і не подобається.

Далі ми поговоримо про значно вищі показники інфляції, які шкодять економіці. Виявляється, занадто висока інфляція — дуже рідкісне явище. Крім того, немає підстав вважати, що «повзуча» інфляція поступово перетвориться на гіперінфляцію.

Багато хто боїться, що уряд, який керується принципами MMT, наражається на загрозу гіперінфляції. MMTійників часто звинувачують у лобіюванні економічної політики, яка може поновити гіперінфляцію часів Веймарської республіки чи Зімбабве. Вважається, що уряди цих держав свого часу вдалися до «друкування грошей», щоб профінансувати невтримні дефіцити державних бюджетів, і це спричинило таке швидке збільшення грошової маси, що інфляція розігналася до неймовірних рівнів.

Нескладно розповідати історії про гіперінфляцію, якої зазнали паперові гроші як Веймарської республіки, так і Зімбабве — вони обоє встановили рекорд за кількістю нулів, видрукуваних коли-небудь на грошовій купюрі. Ніхто не хоче захищати ні інфляцію, ні гіперінфляцію. У своїй класичній праці 1956 року Філліп Кейґан339 визначив гіперінфляцію як місячну ставку інфляції понад 50 %. Зрозуміло, що за таких умов нулі на грошах додаються дуже швидко, і це суттєво змінює економічне життя.

Найпопулярніше пояснення гіперінфляції — монетаристська кількісна теорія грошей: уряд емітує забагато грошей, що і стимулює ціни. Водночас пришвидшується грошовий обіг: ніхто не хоче довго тримати валюту, бо її купівельна спроможність різко падає. Зарплату треба видавати щодня, адже завтра за цю суму можна буде купити менше. Це означає, що навіть коли грошова пропозиція зростає такими самими темпами, як уряд друкує гроші (або додає нулі в наявну валюту), вона не встигає за ростом цін. І що швидше ростуть ціни, то вища швидкість обороту. Зрештою, працівники вимагатимуть щогодинної видачі зарплат і бігтимуть у магазини під час обідньої перерви, бо ввечері ціни будуть уже вищі.

Саме так Кейґан пояснював те, що проста версія кількісної теорії суперечить фактам: якщо ціни ростуть значно швидше за грошову масу, то як можна вважати причиною гіперінфляції те, що «забагато грошей “переслідують” замало товарів»? Щоб усунути невідповідність із фактами, кількісну теорію переглянули і визнали, що в період високої інфляції попереднє припущення про стабільну швидкість грошей (обов’язкову для підтримки зв’язку між грошима та цінами) вже не діє.

Тож озброївшись оновленою кількісною теорією, ми знову можемо говорити, що висока інфляція та навіть гіперінфляція — це результат великої пропозиції грошей, навіть якщо швидкість грошового обороту нестабільна (зростає, коли збільшення кількості грошей відстає від інфляції). Як кажуть монетаристи, уряд контролює пропозицію грошей (грошову масу), тому гіперінфляція буває через державну економічну політику. Можна додати, що в період гіперінфляції пропозиція національної валюти (банкнот) стрімко зростає (з додаванням нулів). Далі уряд підтримує бюджетний дефіцит, адже податкові надходження не встигають за видатками, тож кажуть, що він гарячково друкує гроші, щоб компенсувати різницю. Так і виходить, що «забагато грошей “переслідують” замало товарів».

Отже, критики звинувачують у гіперінфляції уряд, який друкує гроші для фінансування дефіцитів. Читач може вгадати паралелі з нинішніми Сполученими Штатами, Великобританією та Японією: високий бюджетний дефіцит (плюс монетарна політика кількісного пом’якшення) збільшує банківські резерви, що, очевидно, призводить до зростання грошової пропозиції та цін. Який вихід? Зв’язати урядові руки. Колись