Сучасна теория грошей - Рендал Рей
Розгляньмо ставлення MMT до подібних пояснень гіперінфляції.
1. Коли MMT стверджує, що уряд здійснює бюджетні витрати «натисканням на клавіші» (тобто бухгалтерськими проводками у своїх комп’ютерних системах), то це констатація факту, а не порада. Якби критики мали рацію, що «друк грошей» на видатки обов’язково призведе до інфляції чи гіперінфляції, то більшість розвинених країн мали б весь час високу інфляцію (якщо не гіперінфляцію), бо всі вони витрачають, «натискаючи на клавіші». Логічно, що всі уряди, які емітують власну валюту, мають її витратити, перш ніж стягувати в ній податки (або продавати облігації): крім них, надрукувати її не може більше ніхто, тож в урядів немає альтернативного способу здійснення видатків. І все-таки гіперінфляція — дуже рідкісне явище. Те, що ми звертаємося до прикладів Веймара чи Зімбабве, свідчить про зв’язок між «друком грошей» та гіперінфляцією. Але він не причинно-наслідковий зв’язок.
2. Гіперінфляцію спричиняють дуже особливі обставини, хоча між країнами та монетарними режимами, які мали такий досвід, є дещо спільне. Я не стверджуватиму, що повністю розумію причини гіперінфляції, але й пояснення монетаристів проливають на це небагато світла. Є розумна альтернатива. Далі ми розглянемо три добре відомі приклади альтернативного підходу.
3. Поточна ситуація в економіці Сполучених Штатів та її прогнози (те саме стосується Великобританії та Японії — наприкінці 2011 року всі ці країни мали значний бюджетний дефіцит341) не дають підстав очікувати не те що гіперінфляції, а навіть просто високої інфляції.
Більшість критиків MMT і так званих директивних грошей загалом уявляють собі минуле, коли гроші були щільно прив’язані до сировинного товару, зокрема золота, що обмежувало можливості уряду і банків створювати гроші «з повітря». Найкращий приклад — дорогоцінна металева монета, що, як вважалося, надавала «реальної» вартості державним грошам і змушувала уряди видобувати золото для здійснення видатків. Ту саму функцію виконував жорсткий золотий стандарт зі стовідсотковим забезпеченням золотом маси паперових купюр (які емітувала держава чи банки).
Але, як ми вже зазначали в розділі 6, реальність завжди трохи інакша. Подумайте про це так: золоті та срібні монети були просто IOU суверена, які прописувалися на металі (а не як зараз — на папері чи в електронній формі на рахунках у банківських балансах). Насправді монети зазвичай мали вищу вартість, ніж витрачений на них метал. Їх вводили в обіг за номінальною вартістю, яку проголошував суверен (для цього існує спеціальний термін — «номіналізм»: суверен встановлює вартість монети як, наприклад, для сьогоднішнього цента). Їхня вартість не обов’язково була стабільною: уряди збивали її, девальвуючи монети (тобто проголошували, що прийматимуть монети для платежу на користь уряду за новою вартістю, яка дорівнює половині попередньої). Уряди також знижували вартість монет, зменшуючи в них вміст дорогоцінного металу, що не обов’язково впливало на номінальну вартість. Були випадки з порівняно стабільним карбуванням монет та цінами протягом тривалих періодів, але вони пов’язані із сильними та стабільними урядами, які прийняли не «металізм», а сильний «номіналізм» (коли вартість монети дорівнює вартості вмісту дорогоцінного металу).
Натомість нестабільні періоди для монет траплялися під час правління слабких монархів, які вдавалися до зважування монет (щоб зловити шахраїв, бо ті обрізали краї монет із дорогоцінного металу) і при цьому не приймали легких. Така практика запускала «закон Ґрешема», коли всі зважували монети, приймаючи до сплати важкі, але при цьому намагаючись розплатитися легкими. То був справжній монетарний безлад. Зрештою проблему вирішив перехід до номіналізму: монети почали карбувати з недорогоцінного металу, що зруйнувало бізнес-модель шахраїв, які наживалися на обрізці країв монет.
Золотий стандарт теж не працював так, як уявляють нинішні його прихильники. По-перше, країни не постійно його дотримувалися. Якщо наставала економічна криза, вони відмовлялися від такого монетарного режиму. Та після відновлення економіки країни знову запроваджували золотий стандарт, допоки обмеження, які встановлює для економіки цей режим, не змушували їх укотре відмовлятися від нього, коли економіка держави знов опинялася в скруті. Золотий стандарт радше розхитував економіку, ніж сприяв монетарній стабільності.
По-друге, ніхто насправді не грав за правилами. Завжди була занадто велика спокуса використати проти золота фінансовий леверидж: тобто випускати більше IOU, ніж наявний обсяг золота дозволяв конвертувати. (Це визнавав навіть Мілтон Фрідман, стверджуючи, що золотий стандарт ідеальний лише в теорії, а на практиці не працює).
По-третє, періоди відносної економічної та фінансової стабільності (за часів Бреттон-Вудської системи після Другої світової війни чи в період «Пакс Британіка»342 перед Першою світовою) насправді були доларовими та стерлінговими стандартами. У кожному випадку країна, що домінувала, погоджувалася прив’язати власну валюту до золота, і вже решта прив’язували до неї вартість своєї валюти. Така система — по суті, еквівалент програми з підтримки буферного запасу, тільки для золота; вона встановлювала верхню і нижню межу коливання цін для операцій конвертації валют у золото. Однак для міжнародної торгівлі потрібне було не золото, а фунти та, пізніше, долари США (тоді як золотий запас Бреттон-Вудської системи з міркувань безпеки був замкнений у Форт-Ноксі). Потрібні для стабільності умови було важко підтримувати, тому жодна з систем не протрималася довго. Після Першої світової війни стерлінгову систему не могли відновити; і справді, вона створила умови для Веймара (про це йтиметься нижче) та згодом для приходу до влади Адольфа Гітлера. Бреттон-Вудська система розвалилася на початку 70-х років ХХ століття, протягнувши майже ціле покоління. В обох випадках колапс систем фіксованих обмінних курсів призвів до міжнародних криз.
Зрештою, так закінчаться майже всі спроби прив’язати національну валюту до певного стандарту фіксованого обмінного курсу (до золота чи іноземної валюти): це працює до моменту неминучого колапсу.
Прихильники золотого стандарту та валютних коридорів мають рацію в тому, що країна з високими показниками інфляції може швидко їх знизити, прийнявши жорсткий зовнішній стандарт. Аргентина зробила це, впровадивши режим валютного коридору. Але такі дії спричиняють проблеми: по-перше, більшість країн не можуть забезпечити достатньої кількості іноземної валюти для проведення незалежної фіскальної політики, потрібної для економічного зростання; по-друге, коли звужується простір для фіскальної політики, валютний коридор не так легко скасувати, і це унеможливлює боротьбу з низьким економічним зростанням та збільшенням безробіття. Аргентина зазнала спекулятивної атаки на свої доларові резерви (незважаючи на те, що провадила досить жорстку фіскальну політику й у країні був високий рівень безробіття), і через відмову від доларового стандарту їй довелося пережити економічну та фінансову кризи343. Після цього країна досить швидко відновила економічне зростання, адже, повернувшись до власної валюти песо, здобула простір для фіскальної політики344. Річ у тім, що прив’язка валюти до золота чи іноземної валюти може успішно знизити інфляцію, але це обмежує зростання, бо важко відійти від фіксованого обмінного курсу, коли, крім кризи, потрібні інші економічні стимули.
Це знову повертає нас до питання, «як уряди здійснюють видатки». Будь-яка держава, яка випускає власну валюту, робить це
