Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— А я таки назву це вітром, — сказав Араґорн. — Але не обов'язково те, що ти говориш — неправда. У світі багато злих сил, неприязних до тих, хто ходить на двох, і все ж вони не служать Сауронові, а мають власну мету. Деякі з'явилися на світ раніше за нього.
— Карадрас був названий Жорстоким і здавна мав злу славу, — сказав Ґімлі, — ще коли про Саурона і чутки не було в цих землях.
— Мало важить, хто ворог, якщо ми не здатні відбити його напад, — зазначив Ґандалф.
— Що ж ми можемо зробити? — жалюгідно вигукнув Піпін. — Він притулився до Мері та Фродо, тремтячи.
— Або зупинитись, або повернути назад, — сказав Ґандалф. — Іти далі не можна. Трохи вище, якщо я добре пам'ятаю, ця стежка відходить від кручі до широкої неглибокої западини внизу довгого укосу з твердої породи. Там не сховатися ні від снігу чи каміння, ні від будь-чого іншого.
— Але і повертатися не можна, поки лютує хурделиця, — сказав Араґорн. — По дорозі сюди ми не натрапили на краще укриття, ніж ця скеляста стіна, під якою ми зараз.
— Укриття! — пробурмотів Сем. — Якщо це — укриття, тоді стіна без даху — будинок.
Тепер Загін скупчився якомога ближче до кручі. Унизу вона була трохи похилена у бік півдня, тож Загін сподівався бодай на якийсь прихисток від північного вітру та каміння, що падало згори. Але пориви вітру вихором налітали зусібіч, і сніг валив щоразу густішими хмарами.
Вони збилися тісним гуртом, притулившись спинами до стіни. Поні Біл терпляче, але пригнічено, стояв попереду гобітів і трохи їх затуляв; але невдовзі снігу намело вище від його колін, а кучугури і далі зростали. Якби не вищі товариші, гобітів незабаром би цілком засипало снігом.
На Фродо напала сонливість; він швидко поринав у теплий і туманний сон. Йому здалося, що вогонь зігріває його ноги, а з тіней по той бік каміна він чує голос Більбо. «Я не дуже високої думки про твій щоденник, — мовляв той. — Хурделиця на дванадцяте січня: не варто було повертатися заради її опису!» «Але я хотів відпочити і поспати, Більбо», — відповів Фродо з зусиллям, відчувши, що його трусить, і він із болем повернувся до дійсності. Боромир підняв його, витягнувши зі снігового гнізда.
— Дрібнолюдики так загинуть, Ґандалфе, — сказав Боромир. — Нема сенсу чекати, поки сніг засипле нас із головами.
— Дай їм оцього, — сказав Ґандалф, понишпоривши у своїй торбі й вийнявши шкіряну флягу. — Кожному по ковтку. Це дорогоцінний мірувор, трунок із Імладрісу. Подарунок Елронда на прощання. Передай по колу!
Ковтнувши теплого та духмяного напою, Фродо відразу відчув приплив свіжих сил, і важка сонливість відступила. Товариші також пожвавилися, до всіх повернулися надія та бадьорість. Але сніг не вщухав. Він кружляв довкола них щоразу густіший, а вітер завивав усе голосніше.
— А чи не розкласти нам багаття? — раптом запропонував Боромир. — Схоже, зараз і доводиться вибирати між вогнем і смертю, Ґандалфе. Коли нас укриє снігом, то ми, певна річ, заховаємося від усіх неприязних очей, але це нам не допоможе.
— Розкладай, коли зможеш, — відповів Ґандалф. — Якщо якісь шпигуни витримають таку хурделицю, то вони помітять нас і без вогню.
Та хоч вони і прихопили зі собою хмиз і тріски за порадою Боромира, та все відсиріло, й ні ельфові, ні навіть гному не вистачило вміння розпалити вогонь, та ще й на такому вітрі. Нарешті неохоче взявся до роботи Ґандалф. Піднявши жмут хмизу, він мить потримав його, а тоді владно промовив: «Наур ан едрайт аммен!» — і вдарив патерицею у жмут. Умить вирвався великий зелено-синій сніп полум'я, і дерево запалахкотіло та засичало.
— Якщо тут хтось є, то принаймні я їм відкрився, — сказав він. — Я написав «Тут Ґандалф» знаками, зрозумілими всім від Рівендолу до гирла Андуїну.
Але Загін уже не переймався шпигунами чи неприязними очима. Серця втішило світло вогню. Хмиз радісно палахкотів; і хоча довкола сичав сніг і талі калюжі підбиралися до ніг, Загін радо грів долоні у вогні. І стояли вони так, колом обступивши маленьке танцівливе полум'я. Втомлені та стурбовані обличчя осявало червоне світло; за ними чорною стіною стояла ніч.
Але хмиз швидко згорав, а сніг усе падав.
Вогонь слабшав, і останню в'язку вкинули в полум'я.
— Ніч минає, — мовив Араґорн. — Скоро вже світанок.
— Якби крізь ті хмари пробилося хоч якесь світло, — сказав Ґімлі. Боромир вийшов із кола і задивився в чорноту.
— Сніг вщухає, — мовив він, — і вітер послабшав.
Фродо втомлено спостерігав, як лапатий сніг падає з темряви і на мить висвітлюється в сяйві вмираючого вогню; та ще довго він не помічав, аби сніг послаблювався. Тоді раптово, коли його знову похилило на сон, він помітив, що вітер і справді спав, а сніжинки побільшали і падали все рідше. Тьмяний світанок дуже повільно світлішав. Нарешті сніг припинився цілком.
Дедалі яснішаючи, світло відкрило мовчазний засніжений світ. Нижче від їхнього прихистку громадилися білі кучугури, замети, безформні нарости, приховуючи протоптану стежину; а височини вгорі ховались у великих хмарах, які все ще загрожували снігопадом.
Ґімлі поглянув угору і похитав головою.
— Карадрас нас не вибачив, — сказав він. — Як тільки рушимо, він знову сипне на нас снігом. Чим швидше повернемося назад, тим краще.
Усі з цим погодилися, та відступати було нелегко, якщо не неможливо. За якихось кілька кроків од вогнища снігу навалило вище від голів гобітів; місцями попід стіною вітер намів величезні кучугури.
— Якби Ґандалф пішов попереду з патерицею, то протопив би вам стежку, — сказав Леґолас. Хурделиця мало потурбувала його, і лише він із усього Загону не засмутився.
— Якби ельфи вміли літати понад горами, то ти привів би нам Сонце і порятував би нас, — відповів Ґандалф. — Але мені потрібен якийсь матеріал. Сніг просто так не горить.
— Що ж, — сказав Боромир, — за дурною головою і ногам нема спокою, кажуть у нас. Тепер найсильніший має прокладати дорогу. Дивіться! Хоч усе завалено снігом, наша стежка, якою ми піднімалися, завернула ось там за виступом скелі. Саме там сніг уперше став нас замітати. Якщо ми дійдемо до того місця, то нижче має полегшати. Гадаю, це якихось двісті кроків звідси.
— То спробуймо прокласти туди дорогу, ти і я! — сказав Араґорн. Леґолас якийсь час спостерігав за ними з усмішкою на вустах, а тоді повернувся до інших.
— Найсильніший нехай прокладає дорогу, кажете? А я кажу так: нехай плугатар оре, видра —
