Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Вони без труднощів знайшли кам'яні сходи, й Ґімлі жваво пострибав ними вгору, а слідом піднялися Ґандалф і Фродо. Вийшовши на вершину, вони побачили, що далі дороги не було, і стало зрозуміло, чому висох Прибрамний. Позаду них призахідне сонце наповнило холодне небо мерехтливим золотом. Попереду простягалося темне стояче озеро. Ні небо, ні захід сонця не відбивалися на його похмурій поверхні. Гребля перекрила Сіраннон, і він затопив усю долину. За зловісними водами височіли величезні скелі, мертвотно-білі у тьмяному світлі: останні та непрохідні. Жодного знаку воріт чи входу, ні шпарини, ні розколини не побачив Фродо в нахмуреному камені.

— Оце Стіни Морії, — сказав Ґандалф, показуючи через воду. — І колись там були Ворота, Ельфійські Двері в кінці дороги з Краю Гостролиста, з якого ми прийшли. Та цей шлях перекритий. Нікому не захочеться перепливати похмурі води в кінці дня. У них нездоровий вигляд.

— Мусимо знайти обхідний шлях із півночі, — сказав Ґімлі. — Найперше треба вилізти головною стежкою і подивитися, куди вона нас заведе. Навіть якби там не було озера, ми не змогли би витягнути нашого поні з багажем угору по сходах.

— Але у будь-якому разі ми не потягнемо бідолашну тварину в Копальні, — сказав Ґандалф. — Дорога під горами — темна дорога, і там багато вузьких і крутих місць, якими поні не пролізе, навіть якщо зможемо ми.

— Бідолашний старий Біле! — зітхнув Фродо. — Про це я не подумав. І бідний Сем! Уявляю собі, що він скаже!

— Шкода, — сказав Ґандалф. — Бідолашний Біл добре нам служив, і мені важко покидати його тут напризволяще. Якби вирішував я, то взяв би менше багажу й ніякої тварини, тим паче цього Семового улюбленця. Усю дорогу я боявся, що доведеться йти сюди.

День згасав, і холодні зірки замерехтіли високо над обрієм, коли Загін, поспішаючи з усіх сил, видерся нагору і зупинився біля озера. Завширшки озеро мало не більше як два-три сажні. Доки воно простягалося на південь, у тьмяному світлі визначити було важко; та північний край був не далі, як за півмилі звідти, де вони стояли, й між кам'янистими хребтами, що оточували долину, та краєм води тягнулася вузька смужка води. Туди вони і поквапилися, бо мусили пройти милю-дві до крайнього берега, куди прямував Ґандалф; а там іще шукати ворота.

У найпівнічнішому кутку озера їхній шлях перетнула вузька затока. Зелена та застояна, вона нагадувала слизьку руку, що тяглася до навислих гір. Ґімлі відважно ступив у воду і виявив, що там мілко, лише по кісточки біля краю. Усі пішли слідом за ним, обережно намацуючи шлях, бо під водорослями ховалося ховзке масне каміння, і легко було послизнутися. Фродо здригнувся з відразою, коли темна каламутна иода торкнулася його ніг.

Коли Сем, останній із Загону, вивів Біла на сухий ґрунт, на протилежному боці почувся тихий звук: свист, а за ним плюскіт, мовби рибина потривожила непорушну поверхню води. Швидко обернувшись, вони побачили брижі, чорні у тьмяному світлі: звідкись зі середини озера розходилися великі кола. Почулося булькання, а потім запала тиша. Сутінки стали густішими, й останні проблиски заходу гаснули у хмарах.

Тепер Ґандалф ішов дуже швидко, а решта його наздоганяла. Вони підійшли до смужки сухого ґрунту між озером і скелями: смужка була вузька, часто ледве ширша за двадцять кроків, і завалена уламками скель і камінням; але вони знайшли дорогу, притискаючись до кручі і тримаючись якнайдалі від темної води. За милю на південь уздовж берега вони натрапили на гостролист. Пні та мертві гілки гнили в мілководді, можливо, залишки старого чагарника або живоплоту, що колись оточував дорогу через затоплену долину. Та під скелею стояли, все ще міцні й живі, два високі дерева, більші за будь-яке дерево гостролиста, які Фродо коли-небудь бачив чи навіть уявляв. Велике коріння тягнулося від стіни до води. Під навислою скелею дерева здавалися простими кущами, коли дивитися на них із вершини Сходів. Але зараз вони здіймалися над головами, жорсткі, темні та мовчазні, й, відкидаючи на коріння густі тіні, стояли прибрамною вартою в кінці дороги.

— Ну, нарешті ми прийшли! — сказав Ґандалф. — Ось тут закінчується ельфійський шлях із Краю Гостролиста. Гостролист був символом мешканців цієї землі, і вони посадили його тут, аби позначити кінець своїх володінь; Західні Двері були зроблені насамперед для сполучення з Володарями Морії. То були щасливі часи, коли між народами різних рас була міцна дружба, навіть між гномами й ельфами.

— Та не з вини гномів згасла та дружба, — сказав Ґімлі.

— А я не чув, аби це була провина ельфів, — сказав Леґолас.

— А я чув і одне, і друге, — сказав Ґандалф, — але зараз я не буду нікого судити. І благаю вас обох, Леґоласе та Ґімлі, не сперечайтесь і допоможіть мені. Ворота зачинені та приховані, й чим швидше ми їх знайдемо, тим краще. Ніч насувається. А ви, — сказав він, повернувшись до решти, — поки я шукаю, приготуйтеся до подорожі Морією. Боюся, тут нам доведеться розпрощатися з нашим ваговозом. Мусите відкласти одяг, який ми взяли на випадок холоду: всередині він вам не знадобиться, та і, сподіваюся, коли ми вийдемо назовні й помандруємо на південь, — також. Замість того мусимо взяти багаж, який ніс поні, особливо харчі та міхи з водою.

— Але не можна залишати бідолашного старого Біла в цьому дикому місці, пане Ґандалфе! — обурено вигукнув Сем. — Я цього не допущу, і край. Він стільки пройшов і пережив!

— Мені шкода, Семе, — сказав чарівник. — Але коли Ворота відчиняться, я не впевнений, що ти зможеш затягнути Біла досередини, в довгу темряву Морії. Тобі доведеться вибирати між Білом і твоїм господарем.

— Якщо я його проведу, він піде за паном Фродо в лігво дракона, — запротестував Сем. — Це ж буде мало не вбивство — випускати його на поживу вовкам.

— Це не буде вбивство, сподіваюся, — сказав Ґандалф. Він поклав долоню на голову поні й тихо сказав: — Іди, і нехай тебе ведуть і бережуть ці слова. Ти мудра тваринка і ще багато чого навчився в Рівендолі. Пробирайся туди, де є трава, і поспішай до дому Елронда чи куди сам схочеш.

— Ну от, Семе! У нього буде стільки ж шансів урятуватися від вовків і добратися додому, як і у нас.

Сем стояв біля поні спохмурнілий і не відповідав. Біл, ніби розуміючи, про