Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Тільки зрадник прощається, коли дорога темнішає, — сказав Ґімлі.
— Мабуть, — відповів Елронд, — але той, хто не бачив сутінків, нехай не присягає, що помандрує в ніч.
— Але слово присяги може зміцнити непевне серце, — заперечив Ґімлі.
— Або розбити його, — мовив Елронд. — Не зазирай надто далеко! А зараз ідіть зі спокійним серцем! Прощавайте, і нехай супроводжує вас благословення ельфів, людей і всіх вільних народів. Нехай зорі осявають ваші обличчя!
— Щасливої… щасливої вам дороги! — вигукнув Більбо, тремтячи від холоду. — Я не думаю, що ти зможеш вести щоденник, Фродо, мій хлопчику, та сподіваюся на детальний звіт після повернення. І не ходи довго! Бувай!
Гості й домашні Елронда стояли в сутінках і тихо бажали їм щасливої дороги. Ніхто не сміявся і не співав. Нарешті вони звернули додому і розчинились у сутіні.
А мандрівники перетнули міст і повільно піднялися звивистою стежкою, що вивела їх із глибокої долини Рівендолу; вони нарешті вибралися на височину, де вітер посвистував у вересі. Тоді кинули погляд на Останній Прихисток, що виблискував унизу вогниками, і попрямували в ніч.
Біля Бруїненського Броду вони зійшли з Дороги і, повернувши на південь, пішли вузькими стежками горбистою місцевістю. Їм належало багато миль і днів притримуватися цього напрямку на захід Гір. Безплідною, нерівною землею іти було важче та повільніше, ніж зеленою долиною Великої Ріки в Дикому Краї; але в такий спосіб сподівались уникнути ворожих очей. Раніше в цьому пустельному краї рідко бачили шпигунів Саурона, а стежки були відомі лише мешканцям Рівендолу.
Ґандалф ішов попереду, поряд — Араґорн, який орієнтувався в цій землі навіть у темряві. Решта тяглася ланцюжком за ними, а останнім — гостроокий Леґолас. Перші дні їхньої подорожі були важкі та безрадісні, і Фродо запам'ятав мало що, хіба лише вітер. Упродовж багатьох похмурих днів крижаний вітер дув із Гір на сході, й ніякий одяг не захищав од його пронизливих поривів. Хоч усі були добре вдягнуті, ні рухаючись, ні відпочиваючи, не могли зігрітись. Опівдні вони спали тривожним сном, десь в ущелині або під кошлатими кущами терну. Під вечір їх будив вартовий, і всі обідали: зазвичай безрадісно і холодними харчами, бо рідко ризикували розпалювати вогонь. Увечері вирушали далі, завжди якомога рівніше на південь.
Спочатку гобітам здавалося, що вони повзуть, мов слимаки, й нікуди не просуваються, хоч ішли, спотикаючись, до перевтоми. З дня на день місцевість не змінювалась. Однак гори невпинно наближалися. На південь від Рівендолу вони здіймалися ще вище і завертали на захід; а біля підніжжя основного пасма простягнувся масив голих пагорбів і глибоких ущелин із бурхливими водами. Стежок було обмаль, і, петляючи, вони часто заводили тільки на край крутого провалля чи вниз у зрадливу драговину.
На другий тиждень подорожі погода змінилася. Несподівано вітер ущух, а тоді здійнявся з півдня. Хмари швидко пробігли і розтанули, і визирнуло бліде сонце. Після довгого нічного переходу настав холодний чистий світанок. Мандрівники підійшли до низького хребта, увінчаного старезними гостролистами зі сіро-зеленими стовбурами, мовби витесаними з гірського каменю. Їхнє темне листя виблискувало, і червоні ягоди пломеніли під промінням вранішнього сонця.
Ген на півдні Фродо побачив нечіткі силуети високих гір, що зараз мовби перетинали шлях, яким прямував Загін. Ліворуч від цього високого хребта здіймалися три шпилі; найвищий і найближчий стримів, мов зуб, присипаний снігом; його широкий голий північний схил ховався в тіні, але там, де впало скісне проміння, пломенів багрянцем.
Ґандалф стояв біля Фродо і дивився туди з-під долоні.
— Ми добре йшли, — сказав він. — Ми добралися до кордонів країни, яку люди називають Краєм Гостролиста; у щасливіші часи тут жило багато ельфів, і звали її Ереґіоном. Птахам летіти до неї сорок п'ять ліг, а по землі ми пройшли значно довший шлях. Земля та погода будуть м'якші, але стане, мабуть, небезпечніше.
— Хай і небезпечно, та справжній схід сонця приємно побачити, — сказав Фродо, відкидаючи каптур і підставляючи обличчя ранковому сонцю.
— Але попереду в нас гори, — сказав Піпін. — Мабуть, уночі ми збилися на схід?
— Ні, — відповів Ґандалф. — При ясній погоді далі видно. За тими шпилями хребет завертає на південний захід. У домі Елронда багато мап, а ти хоч заглядав у них?
— Так, іноді, — сказав Піпін, — але я їх не пам'ятаю. У Фродо краща пам'ять на такі речі.
— Мені карти не треба, — сказав Ґімлі, підійшовши з Леґоласом, і його глибоко посаджені очі, задивлені вдалечінь, зблиснули дивним вогником. — Там земля, де наші батьки працювали в давнину, і ми вкарбували обриси цих гір у безліч витворів із металу та каменю, в пісні та перекази. Це гори наших мрій: Бараз, Зірак, Шатур.
Лише раз я бачив їх наяву, здалеку, та я знаю і їх, і назви їхні, адже під ними лежить Казад-дум, Гномівська Рудня, яка зараз зветься Чорною Копальнею, «Морія» по-ельфійськи. Он там Баразінбар, Багряний Ріг, жорстокий Карадрас; а за ним Срібний Пік і Хмарний Верх: Келебділ Білий і Фануйдол Сірий, які ми називаємо Зіракзіґіл і Бундушатур.
Там Імлисті Гори розступаються, й між їхніми відрогами ховається затінена долина, яку нам не забути: Азанулбізар, Чорнорічна Долина, яку ельфи називають Нандугіріон.
— Саме до неї ми і прямуємо, — сказав Ґандалф. — Якщо ми перейдемо через перевал, що називається Воротами Багряного Рогу, під далеким схилом Карадрасу, то зійдемо Чорнорічними Сходами у глибоку долину гномів. Там лежить Дзеркальне Озеро, і там із крижаних джерел бере початок ріка Срібна Жила.
— Темні води Келед-зараму, — мовив Ґімлі, — й холодні джерела Кібіл-нали. Моє серце тремтить при думці, що я невдовзі зможу їх побачити.
— Хай потішить тебе це видовище, мій добрий гноме! — сказав Ґандалф. — Але чого би ти не прагнув, ми, однак, не можемо залишатись у цій долині. Мусимо йти вниз по Срібній Жилі у таємні ліси та до Великої Ріки, а
