Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— У ній я буду… ну, навряд чи вона мені пасуватиме, — завагався Фродо.
— Я думав так само свого часу, — сказав Більбо. — Та не переймайся виглядом. Можеш носити її під верхнім одягом. Ну, нехай це буде наша таємниця — нікому ні слова! Та я буду щасливішим, коли знатиму, що ти її носиш. Мені здається, вона відверне навіть кинджали Чорних Вершників, — додав він пошепки.
— Гаразд, візьму, — сказав Фродо.
Більбо надягнув на нього кольчугу і причепив Жало до блискучого пояса; а зверху Фродо натягнув свої старі потерті штани, сорочку та куртку.
— На вигляд звичайний гобіт, — сказав Більбо. — Але тепер ти всередині багатший, аніж це видно зовні. Нехай щастить тобі! — Він відвернувся і виглянув із вікна, намагаючись мугикати якусь пісеньку.
— Не знаю, як і подякувати, Більбо, за це і за всю твою доброту, — сказав Фродо.
— І не треба! — відповів старий гобіт, обертаючись і плескаючи його по спині. — Ого! — вигукнув він. — Тебе не так легко поплескати! Але пам'ятай: гобіти повинні триматись один одного, особливо Торбини. Замість подяки я хочу, щоби ти був дуже обережний і приніс усі новини, старі пісні та перекази, які знайдеш. А я спробую закінчити книжку до твого повернення. Хотілося би написати і другу, якщо доживу. — Він замовк і знову відвернувся до вікна, тихенько наспівуючи.
Сиджу собі коло вогню
і думаю про все:
що квіти в лузі до своїх
не вернуться осель;
що відлітає жовтий лист
і павутинка з ним,
і срібне сонце, і туман,
і моїх років дим.
Сиджу собі коло вогню
і думаю таке:
який без мене буде світ,
життя — п'янке, гірке?
А скільки ще такого тут,
ного не бачив я:
таж щовесни нова трава
й інакше ластів'я!
Сиджу собі коло вогню
і думаю про тих,
хто вже відбув своє давно,
а хто ще жить не встиг.
Отак сиджу я і сную
думки про давнину,
та чую кроки за вікном
і бесіду гучну.
Був холодний сірий день кінця грудня. Східний вітер струменів крізь голе гілля дерев і шумів у темних соснах на пагорбах. Угорі бігли кошлаті хмари, темні та низькі. Коли опускалися безрадісні тіні раннього надвечір'я, загін приготувався вирушати. Чекали темряви, бо Елронд порадив їм якомога частіше подорожувати під прихистком ночі, аж поки не відійдуть далеко від Рівендолу.
— Бійтеся численних очей слуг Саурона, — сказав він. — Я не сумніваюся, що новина про поразку Вершників уже дійшла до нього, і його переповнює гнів. Невдовзі його шпигуни, двоногі та крилаті, доберуться до північних земель. Навіть неба над головою побоюйтеся на своєму шляху.
Загін не взяв зі собою багато зброї, бо розрахунок був на таємничість, а не на битву. Араґорн мав тільки Андуріл і вбрання — вицвіле брунатно-зелене, — звичне для слідопитів пущі. У Боромира був довгий меч, подібний на Андуріл, але не такий старовинний, а також щит і бойовий ріг.
— Голосно і чисто лунає він у гірських долинах, — сказав він, — і тоді нехай утікають вороги Ґондору! — Він приклав ріг до вуст і засурмив, і луна розійшлася поміж горами, й усі, хто почув її в Рівендолі, скочили на ноги.
— Надалі будь обережніший із цим рогом, Боромире, — мовив Елронд, — засурмиш, коли станеш на кордоні своєї землі або опинишся в найбільшій небезпеці.
— Розумію, — сказав Боромир. — Але я завжди починаю похід бойовим закликом, і хоча нас чекає дорога в сутінках, я не буду скрадатися, як злодій уночі.
Лише гном Ґімлі одягнув коротку крицеву кольчугу, бо гноми не переймаються вагою; а за пояс він заклав сокиру зі широким лезом. У Леґоласа були лук і сагайдак зі стрілами, а на поясі — довгий білий кинджал. Наймолодші гобіти мали мечі, добуті з могильника; Фро-до взяв лише Жало, а його кольчугу, як і хотів Більбо, приховував одяг. Ґандалф ніс свою патерицю, а на поясі мав ельфійський меч Ґламдрінґ, пару до Оркріста, що тепер лежав на грудях Торіна під Самітною Горою.
Елронд забезпечив усіх теплим одягом — куртками та плащами, підбитими хутром. Запас харчів, одяг, ковдри й інше спорядження завантажили на поні — ту саму бідолашну скотинку, яку привели з Брі.
Перебування в Рівендолі спричинило чудесну зміну: поні став гладкий і наче помолодшав. Аби взяти його зі собою, наполягав Сем, стверджуючи, що Біл (так він його назвав) тужитиме, якщо залишиться тут.
— Ця тварина вже майже вміє говорити, — сказав він, — і заговорила би, якби ми тут пожили ще довше. Він подивився на мене так промовисто, мовби сказав, як Піпін: «Якщо ви не візьмете мене зі собою, Семе, я сам побіжу слідом».
Отож Біл ішов із ними як ваговоз, однак він єдиний із усього Загону не сумував.
Попрощались у великій кімнаті біля каміну, і тепер чекали тільки па Ґандалфа, який затримався в домі. Світло від каміна виблискувало крізь прочинені двері, і м'які вогні миготіли у багатьох вікнах. Більбо, загорнутий у плащ, мовчки стояв на порозі біля Фродо. Араґорн сидів, схиливши голову на коліна; тільки Елронд усвідомлював вагомість цієї миті. Усі інші здавалися просто темними постатями в темряві.
Сем стояв біля поні, посвистуючи крізь зуби і похмуро вдивляючись у пітьму, де ревіла та перекочувала каміння ріка; його жадання пригод було на найнижчій позначці.
— Біле, мій хлопчику, — сказав він, — ти не мусиш іти з нами. Ти міг би зостатися тут і їв би найкраще сіно, аж до нової травички.
Біл помахав хвостом і нічого не відповів.
Сем поправив торбу за плечима і став подумки перебирати все, чим її набив, перевіряючи, чи не забув чогось: найбільший скарб — кухарський посуд; і коробочка солі, яку завжди носив зі собою та наповнював при нагоді; добрий запас тютюну (але далеко не достатній, запевняю); трут і кресало; вовняні шкарпетки; білизна; різноманітні дрібні речі його господаря, які забув Фродо, а Сем спакував і вийме їх із тріумфом, коли знадобляться. Він про все подбав.
— Мотузка! — пробурмотів він. — Нема мотузки! А лише вчора ввечері нагадував собі: «Семе, не забудь мотузку! Якщо забудеш, то обов'язково буде потрібна». Ну, то буде потрібна. Зараз нема де взяти.
Цієї миті Елронд вийшов разом із Ґандалфом і прикликав Загін до себе.
— Ось моє
