Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Тієї ночі більше нічого не трапилося. Ранок був іще яскравіший, аніж учорашній, але знову прохолодний; і знову здіймався вітер зі сходу. Ще дві ночі вони йшли, невпинно піднімаючись, але щоразу повільніше, поки дорога звивалася на пагорби, а гори підступали, ближче і ближче. На третій ранок перед ними здійнявся Карадрас, могутній шпиль, притрушений сріблястим снігом, але з голими крутими схилами, багряними, мов у крові.
Сірі хмари закрили сонце. Вітер став північно-східним. Ґандалф вдихнув повітря й озирнувся.
— Зима нас наздоганяє, — тихо мовив він до Араґорна. — Вершини на півночі тепер більше засніжені; сніг укриває схили до самого низу. Сьогодні вночі ми піднімаємося шляхом Воріт Багряного Рогу. На цій вузькій стежині нас можуть помітити шпигуни й улаштувати засідку; та найлютішим нашим ворогом може виявитися погода. Що ти тепер скажеш про твій шлях, Араґорне?
Фродо почув ці слова і зрозумів, що Ґандалф із Араґорном продовжували якусь суперечку, яка почалась уже давно. Він схвильовано прислухався.
— Я нічого доброго не думаю про нашу дорогу від початку до кінця, як тобі відомо, Ґандалфе, — відповів Араґорн. — Небезпеки, знані та незнані, зростатимуть на нашому шляху. Але ми повинні йти далі; й не варто відкладати перехід через гори. Далі на південь немає перевалів, треба йти аж до Роганського Проходу. А відколи я дізнався про твої новини про Сарумана, цьому шляху я не довіряю. Хтозна, кому тепер служать маршали Повелителів коней?
— І справді, хтозна! — погодився Ґандалф. — Але є ще один шлях, і не через перевал Карадрасу: темний і таємний шлях, про який ми говорили.
— Але знову говорити не варто! Ще не зараз. Нічого нікому не кажи, прошу, аж поки не стане зрозуміло, що іншого виходу немає.
— Мусимо вирішити перед тим, як рушити далі, — відповів Ґандалф.
— Тоді зважмо цю справу подумки, поки решта спить і відпочиває, — мовив Араґорн.
Пополудню, коли вже закінчували снідати, Ґандалф і Араґорн відійшли вбік і задивилися на Карадрас. Зараз його схили були темні та понурі, а верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо спостерігав за провідниками, намагаючись відгадати, чим закінчиться їхня суперечка. Коли вони повернулися до Загону, Ґандалф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді й перейти перевал. Фродо зітхнув із полегшенням. Він не здогадувався, що то за темний і таємничий шлях, але сама згадка про нього, здавалося, наповнювала Араґорна тривогою, і Фродо зрадів, що туди вони не підуть.
— Знаки, які ми помічали останнім часом, — сказав Ґандалф, — свідчать, що за Багряним Рогом можуть стежити; та і погода не надійна. Нас може наздогнати сніг. Іти доведеться якомога швидше. Та навіть так до перевалу ми підійдемо лише за два переходи. Сьогодні ввечері швидко стемніє. Треба виходити, як тільки зберемося.
— Якщо можна, я ще дам пораду, — сказав Боромир. — Я народився в тіні Білих Гір і дещо знаю про високогірні походи.
Перед тим, як ми спустимося на протилежний бік, нам дошкулятиме лютий мороз. Якщо ми навіть промерзнемо до смерті, це не допоможе нам стати менш помітними. Тут іще ростуть якісь дерева та кущі, тож нехай кожен візьме в'язку хмизу, скільки зможе нести.
— А Біл візьме трохи більше, так, хлопчику? — сказав Сем. Поні глянув на нього сумовито.
— Гаразд, — погодився Ґандалф. — Але ми використаємо цей хмиз, лише коли доведеться вибирати між вогнем і смертю.
Загін рушив знову, і то з доброю швидкістю; але невдовзі підйом став крутий і важкий. Дорога звивалась і дерлася нагору, а подекуди майже зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами швидко споночіло. Між скелями завивав сильний вітер. Опівночі вони вибралися десь до середини великих гір. Вузька стежина тепер завертала ліворуч повз стрімку скелясту стіну, над якою нависали, невидимі в темряві, понурі схили Карадрасу; праворуч безоднею темряви зяяло глибоке провалля.
Із зусиллями вони подолали крутосхил і зупинилися на мить на вершині. Фродо відчув, як його обличчя щось легко торкнулося. Він витягнув руку і побачив у себе на рукаві бліді плями білого лапатого снігу.
Рушили далі. Та невдовзі сніг пішов густий, захоплюючи весь простір, заліплюючи очі. Фродо ледве бачив темні зігнуті постаті Ґандалфа й Араґорна за якісь два кроки попереду.
— Мені це зовсім не подобається, — пихтів Сем позаду. — Приємно, коли падає сніг ясного ранку, а ти лежиш у ліжку. Краще би ця хмара пішла до Гобітона! Народ би втішився.
За винятком високих вересовищ Північної Чверті сильні снігопади були рідкістю в Ширі, і їх сприймали як приємну подію та нагоду для веселощів. Жоден старожил (окрім Більбо) не пам'ятав Страшної Зими 1311 року, коли білі вовки вдерлися до Ширу через замерзлу Брендівинну.
Ґандалф зупинився. Сніг товстим шаром укривав його каптур і плечі, а на землі вже сягав кісточок.
— Саме цього я і побоювався, — сказав він. — Що ти на це, Араґорне?
— І я цього боявся, — відповів Араґорн, — але менше, ніж іншого. Я знав, що є ризик снігопаду, хоча тут, на півдні, він рідко буває такий густий, хіба що високо в горах. Але зараз ми ще не високо; ми все ще далеко внизу, де стежки зазвичай чисті впродовж усієї зими.
— А може, це витівки Ворога, — сказав Боромир. — У нас кажуть, що він може керувати грозами в Похмурих Горах на кордонах Мордору. Він має дивну владу та безліч союзників.
— То довгу руку він мав відростити, — здивувався Ґімлі, — якщо зміг пригнати сніги з Півночі сюди на нас за три сотні ліг.
— Рука його подовшала, — мовив Ґандалф.
Поки вони відпочивали, вітер ущух, і сніг майже припинився. Рушили далі, та за якихось двісті кроків буря знову здійнялася з новою силою. Завивав вітер, і снігопад перетворився на сліпучу хуртовину. Невдовзі навіть Боромирові йти стало важко. Гобіти, зігнуті майже навпіл, тягнулися поряд зі своїми вищими товаришами, та стало зрозуміло, що далеко вони не зайдуть, якщо хуртовина не вщухне. Ноги у Фродо налилися свинцем. Піпін волочився позаду. Навіть Ґімлі, який уже витривалий гном, бурчав, ледве пробираючись уперед.
Загін раптом зупинився, мовби змовившись, без жодного слова. У довколишній темряві пролунали моторошні звуки. Можливо, це були тільки пустощі вітру у тріщинах і виїмках скелястої стіни, та здавалося, що хтось пронизливо кричить і дико, з підвиванням, сміється. Згори покотилося каміння, зі свистом пролітаючи над головами та розколюючись на стежці. Раз у раз із невидимої височини скочувався з глухим гуркотом величезний валун.
— Сьогодні далі йти ми не можемо, —
