Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Ґандалф підвівся і зробив крок уперед, здійнявши патерицю.
— Слухай, Сауронів собако! — вигукнув він. — Перед тобою Ґандалф. Утікай, якщо тобі дорога твоя мерзенна шкура! Я підпалю тебе від морди до хвоста, якщо переступиш оце коло.
Вовк загарчав і стрибнув уперед. У цю мить різко тенькнула стріла. Леґолас вистрілив із лука. З огидним вереском вовк гепнувся на землю; сльфійська стріла простромила йому горлянку. Палаючі очі вмить згасли. Ґандалф і Араґорн ступили вперед, але пагорб спорожнів; голодна зграя відступила. Темрява стихла, виття припинилося, чути було тільки зітхання вітру.
Ніч минала, і на заході сідав щербатий місяць, блимаючи крізь розтріпані хмари. Фродо прокинувся, здригнувшись. Раптовий шквал дикого та лютого виття налетів на табір. Величезна орда варгів нечутно зібралася довкола і зараз нападала одночасно з усіх боків.
— Підкиньте хмизу до багаття! — крикнув Ґандалф гобітам. — Мечі наголо, станьте спиною до стіни!
Вогнище розпалилося, й у його миготливому світлі Фродо побачив, як через кам'яне кільце перестрибує безліч сірих тіней, а далі — ще і ще. Одному здоровенному вожакові Араґорн одним ударом простромив горло; Боромир широким змахом відтяв голову іншому. Поруч, твердо впершись ногами в землю, стояв Ґімлі, орудуючи сокирою. Співала тятива Леґоласового лука.
У мерехтінні світла Ґандалф раптом ніби виріс: він здійнявся великою загрозливою тінню, мов кам'яний монумент якогось стародавнього короля. Він вихопив із вогню гілляку й пішов на вовків. Ті позадкували перед ним. Високо в повітря підкинув він палаючу вуглину. Вона спалахнула раптово, мов біла блискавка, а голос його загримів громом.
— Наур ан едрайт аммен! Наур дан і нґаурот! — крикнув він. Почулися рев і тріск, і дерево поруч спалахнуло вогняними квітами.
Вогонь пострибав із дерева на дерево. Уся верхівка пагорба заяскріла сліпучим світлом. Мечі та кинджали оборонців сяяли і мерехтіли. Остання стріла Леґоласа зайнялась у польоті й, палаючи, встромилась у серце великого вовка-вожака. Решта відразу розбіглася.
Потроху вогонь догорів до попелу й іскор; гіркий дим кружляв над обгорілими пнями та курився над пагорбом, коли в небі заясніло бліде світанкове світло. Відбиті вороги вже не верталися.
— Що я вам говорив, майстре Піпіне? — сказав Сем, вкладаючи меча в піхви. — Вовки його не дістануть. Ото було видовище, скажу я вам! Мені ледве маківку не обсмалило!
Коли геть розвиднілося, не зосталося ніяких слідів вовків, і Загін даремно шукав за мертвими тілами. Тільки обвуглені дерева та стріли Леґоласа нагадували про битву на верхівці пагорба. Усі стріли були цілі, крім однієї, від якої залишився тільки наконечник.
— Усе так, як я і побоювався, — сказав Ґандалф. — Це не звичайні вовки, які полюють заради поживи. Хутко їжмо і рушаймо звідсіля!
Того дня погода знову змінилася, мов за наказом якоїсь сили, яка вже не потребувала снігу, оскільки від перевалу Загін відступив, сили, яка зараз бажала ясного світла, щоби здаля роздивитись усе, що рухається на безлюдді. Уночі вітер змінився з північного на північно-західний і вщух. Хмари попливли на південь, і небо відкрилося, високе та голубе. Коли Загін стояв на пагорбі, готовий рушити в дорогу, бліде сонце освітило верхівки гір.
— Ми мусимо дійти до воріт перед заходом сонця, — сказав Ґандалф, — інакше можемо не дійти взагалі. До них не далеко, та стежка може петляти, бо Араґорн нас не поведе; він мало ходив цими місцями, а я лише раз був під західною стіною Морії, і то давно. Он там, — показав він на південний схід, де гори різко падали в тіні підніжжя. Удалині ледь проглядався ряд голих скель, а посередині найвища, мов сіра стіна. — Коли ми спустилися з перевалу, я повів вас на південь, а не до того місця, з якого ми піднімалися, як ви, напевно, помітили. І я добре зробив, бо зараз нам на кілька миль менше ходу, а треба поспішати. Рушаймо ж!
— Я не знаю, на що сподіватися, — похмуро мовив Боромир, — на те, що Ґандалф знайде те, що шукає, чи що, підійшовши до скелі, знайдемо ворота, назавжди загублені. Будь-який вибір поганий, і, найімовірніше, ми опинимося між вовками та стіною. Веди нас!
Тепер попереду з чарівником ішов Ґімлі — так хотілося йому потрапити до Морії. Вони повели Загін назад до гір. Єдина стара дорога до Морії вела зі заходу вздовж потоку Сіраннону, що витікав із підніжжя скель, де були ворота. Але чи то Ґандалф заблукав, чи то земля змінилася за останні кілька років, але він не знайшов потоку там, де шукав, а лише за кілька миль на південь від початку шляху.
Наближався полудень, а Загін все ще плентався, спотикаючись, у пустельній місцевості серед рудого каміння. Ніде не блищала і не шуміла вода. Усе було голе та сухе. Настрій упав. Жодної живої істоти, жодної пташки в небі; та що принесе ніч, якщо застане їх у цій забутій землі, про це ніхто не думав.
Раптом Ґімлі, який випередив усіх, обернувся і гукнув до Загону. Він стояв на горбку і показував праворуч. Підбігши до нього, мандрівники побачили внизу глибоке та вузьке русло. Воно було порожнє і мовчазне, й ні краплини води не текло між його бурим і рудим камінням; але берегом, поміж зруйнованих стін і бруківкою давньої дороги, звивалася ледь помітна стежина.
— Ага! Нарешті! — сказав Ґандалф. — Ось він, потік Сіраннон, інакше — Прибрамний. Та що сталося з водою, я не знаю. Ходімо! Треба поспішати. Ми запізнюємося.
Усі в Загоні збили ноги і потомилися, та все ж багато миль уперто просувалися нерівним і звивистим шляхом. Сонце проминуло полудень і покотилося до заходу. Трохи перепочивши і щось перекусивши, пішли далі. Перед ними насупилися гори, та стежина вела через глибоку западину, і видно було тільки високі шпилі далекого східного хребта.
Нарешті загін підійшов до різкого повороту. Тут дорога, що відхилялася на південь між краєм річища та крутояром ліворуч, знову пішла просто на схід. Обігнувши ріг, вони побачили перед собою низьку, сажнів на п'ять, скелю з ламаним зубчастим верхом. Звідти широкою розколиною, яку, напевно, вибив колись сильний водоспад, дзюркотів тонкий струмочок.
— Усе справді змінилося! — сказав Ґандалф. — Але це саме те місце. Оце все, що залишилося від Чорнорічного Водоспаду. Якщо не помиляюся, поруч були сходи, вирубані у скелі, та головна дорога
