Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Дорога, про яку я говорю, веде через Копальні Морії, — сказав Ґандалф.

Лише Ґімлі підняв голову; в очах його запалав вогник. На всіх інших ця назва нагнала жах. Навіть для гобітів вона була овіяна легендарним страхом.

— Дорога може вести до Морії, та де певність, що вона поведе через Морію? — похмуро запитав Араґорн.

— Це зловісне ім'я, — сказав Боромир. — Не розумію, навіщо туди йти. Якщо ми не можемо перейти гори, то помандруймо на південь, до Роганського Проходу, туди, де люди прихильні до мого народу, тобто так, як я ішов сюди. Або можна перетнути Ізен, дістатися до узбережжя і через Лебеннін вийти до Ґондору з моря.

— Ситуація змінилася, відколи ти прийшов на Північ, Боромире, — відповів Ґандалф. — Ти хіба не чув, що я розповідав про Сарумана? З ним я можу ще зустрітися до кінця нашої пригоди. Та Перстень по змозі не повинен проходити повз Ізенґард. Роганський Прохід для нас закритий, якщо ми супроводжуємо Персненосця.

Іти довшим шляхом нам не дозволяє час. Так ми би могли й цілий рік пробиратися пустельними, незаселеними землями. Але не були би й у безпеці. За ними пильно стежать Саруман і Ворог. Коли ти йшов па північ, Боромире, в очах Ворога ти був лише випадковим мандрівцем із півдня і мало його хвилював: він переймався тільки пошуками Персня. А тепер ти повертаєшся як один із Загону Персня, і ти під загрозою, поки перебуваєш із нами. Небезпека зростатиме з кожною лігою, пройденою під відкритим небом на південь.

Боюся, що відкрита спроба перейти гори лише погіршила наше становище. Якщо ми не зникнемо на якийсь час із очей і не приховаємо нашого сліду, надії на успіх мало. Тому я раджу йти не через гори, не довкола них, а попід ними. Принаймні Ворог не сподіватиметься, що ми підемо тією дорогою.

— Ми не знаємо, на що він сподівається, — зазначив Боромир. — Може, він стежить за всіми дорогами, навіть найменш імовірними. У такому разі заходити в Морію — те саме, що йти в пастку, нітрохи не краще, ніж стукати у ворота самої Темної Вежі. Морія — чорна назва.

— Ти говориш про те, про що не знаєш, коли порівнюєш Морію з укріпленням Саурона, — відповів Ґандалф. — Один лише я був у підземеллях Темного Володаря, і то лише в його старіших і менших володіннях Дол-Ґулдура. Ті, хто входить у ворота Барад-дура, не повертаються. Та я не вів би вас у Морію, якби не було надії на вихід. Якщо там є орки, і це буде проти нас, згоден. Але більшість орків Імлистих Гір була розсіяна та знищена у Битві П'ятьох Армій. Орли повідомляють, що орки знову збираються здалеку; та є надія, що Морія все ще вільна.

Є навіть надія зустріти гномів і самого Баліна, сина Фундіна, десь у підземних палатах його предків. У будь-якому разі потреба примушує нас іти саме так!

— Я піду з тобою, Ґандалфе! — сказав Ґімлі. — Я піду і подивлюся на палати Даріна, що би на нас там не чекало — якщо ти зможеш знайти двері, які зачинено.

— Добре, Ґімлі! — мовив Ґандалф. — Дякую за підтримку. Ми підемо разом і пошукаємо зачинений вхід. І разом увійдемо. У руїнах гномів голову гнома важче збити з пантелику, ніж ельфа, людини чи гобіта. Однак я буду в Морії не вперше. Колись я тут довго шукав Траїна, сина Трора, коли той загубився. Я пройшов Морію наскрізь і вийшов назовні живий!

— Я також ходив туди через Чорнорічні Ворота, — тихо мовив Араґорн, — і хоча також вийшов, спогади дуже неприємні. Я не бажаю вдруге вступати в Морію.

— А я не бажаю іти туди навіть уперше, — додав Піпін.

— Я теж, — пробурмотів Сем.

— Звісно, що ні! — вигукнув Ґандалф. — Хто би бажав? Але питання стоїть так: хто вирушить за мною, якщо я поведу?

— Я! — завзято вигукнув Ґімлі.

— Я піду, — похмуро мовив Араґорн. — Ти йшов за мною майже до загибелі у снігу і не дорікнув ані словом. А зараз я піду за тобою — якщо тебе не зупиняє останнє попередження. Не про Перстень і не про Загін я думаю, Ґандалфе, а про тебе. І я кажу тобі: коли переступиш поріг Морії — стережись!

— Я не піду, — сказав Боромир, — хіба що всі вирішать інакше. Що скажуть на це Леґолас і дрібнолюдики? І Персненосець має висловитися.

— Я не хочу йти в Морію, — зізнався Леґолас.

Гобіти мовчали. Сем поглянув на Фродо. Нарешті Фродо заговорив:

— Я не хочу туди йти, але не хочу і нехтувати порадою Ґандалфа. Благаю, щоби ми відклали рішення до ранку, коли виспимося. Ми легше зважимося піти з Ґандалфом у світлі ранку, ніж у цій холодній пітьмі. Як виє вітер!

На цих словах усі замовкли і задумалися. Вітер сичав між скелями та деревами, й у безлюдних нічних просторах чулося тужливе завивання.

Раптом Араґорн скочив на ноги.

— Як виє вітер! — вигукнув він. — Він виє по-вовчому. Це варґи спустилися західними схилами.

— То чи треба чекати до ранку? — мовив Ґандалф. — Усе, як я говорив. Полювання почалося! Навіть якщо ми доживемо до світанку, хто ж захоче подорожувати на південь із дикими вовками на хвості?

— Чи далеко до Морії? — запитав Боромир.

— До воріт на південно-західному схилі Карадрасу якихось п'ятнадцять миль пташиного лету і, можливо, двадцять вовчого бігу, — похмуро відповів Ґандалф.

— Тоді, якщо вдасться, вирушаймо завтра, як тільки розвидниться, — сказав Боромир. — Виття вовка страшніше за орка.

— Це правда! — сказав Араґорн, намагаючись вийняти меч із піхов. Але там, де виють варґи, скрадаються й орки.

— Треба було прислухатися до поради Елронда, — прошепотів Піпін Семові. — Я тут ні на що не придатний. У мені замало крові Бандобраса Бикореви: від цих завивань моя кров студеніє. Я ще ніколи не почувався таким жалюгідним.

— Моє серце в самих п'ятах, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але нас іще не з'їли, і з нами кілька міцних чоловіків. Яка би доля не судилася старому Ґандалфові, зарікаюся, що не вовчий шлунок.

Задля оборони вночі Загін вибрався на вершину невеликого пагорба, під яким відпочивав. Пагорб вінчала купка старих покручених дерев, обведених розкиданим колом валунів. Посередині розклали вогнище, не сподіваючись на те, що темрява і тиша заховають їх від зграї вовків.

Сіли довкола вогнища, й усі, крім вартових, неспокійно задрімали. Бідолашний поні Біл тремтів і пітнів, стоячи на місці. Виття вовків чулося з усіх боків, то ближче,