Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Він замовк.

— Ну, а куди далі? — запитав Мері.

— До мети нашої подорожі, врешті-решт, — сказав Ґандалф. — Ми не можемо зазирати далеко вперед. Радіймо, що благополучно пройшли першу частину шляху. Гадаю, тут ми перепочинемо, не лише день, але й ніч. У Краю Гостролиста цілюще повітря. Багато лиха має скоїтися, щоби землі, де колись мешкали ельфи, геть забули про них.

— Це правда, — погодився Леґолас. — Але ельфи цього краю були зовсім інші, ніж ми, лісові ельфи, і дерева, і трава нині їх не пам'ятають. Лише чую, як плачуть за ними камені: глибоко тесали нас, красно різьбили нас, високо зводили нас, а потім покинули. Вони пішли. Давним-давно пішли до Гаваней.

Того ранку у глибокій улоговині, оточеній кущами гостролиста, вони розклали вогнище, і вечеря-сніданок видалася веселішою, ніжу всі попередні дні. Ніхто не поспішав укладатися спати, бо попереду була ціла ніч, а рушати мали аж наступного вечора. Лише Араґорн був мовчазний і неспокійний. За якийсь час він залишив Загін і вийшов на гребінь гори; там він постояв у тіні дерева, позираючи на південь і захід і мовби прислухаючись. Потім повернувся до краю видолинку і поглянув на Загін, що сміявся і балакав.

— У чому річ, Бурлаче? — запитав Мері. — Що ти шукаєш? Тобі бракує вітру зі сходу?

— Зовсім ні! — відповів він. — Але чогось мені бракує. Я бував у Краю Гостролиста в різні пори року. Ніякий народ нині тут не мешкає, та весь рік тут повно інших створінь, особливо птахів. А зараз усе, крім вас, мовчить. Я це відчуваю. На милі від нас не чути ні звуку, а ваші голоси відлунюють від землі. Я не розумію, що це означає.

Ґандалф раптом насторожився:

— А в чому річ, на твою думку? Чи не можна це пояснити подивом від появи чотирьох гобітів, не кажучи вже про всіх інших, там, де люди так рідко з'являються?

— Сподіваюся, що так воно і є, — відповів Араґорн. — Але мене не покидає почуття настороженості, навіть страху, чого раніше тут не було.

— Тоді нам слід бути обережними, — сказав Ґандалф. — Якщо берете зі собою слідопита, то варто до нього прислухатися, особливо якщо цей слідопит — Араґорн. Мусимо говорити тихо, відпочивати спокійно і виставити сторожу.

Того дня перша варта випала Семові, та Араґорн приєднався до нього. Усі інші поснули. Тоді запала така тиша, що її відчув навіть Сем. Виразно чулося дихання поснулих. Поні ляснув хвостом і раз-другий стукнув копитом, а здавалося, що загримів на всю околицю. Сем чув, як потріскували його власні суглоби при кожному поруху. Мертва тиша оточувала його зусібіч, а згори звисало чисте голубе небо, коли сонце викотилося зі сходу. Ген на півдні з'явилася чорна латка, і стала рости, і неслася на північ, мов хмара диму, гнана вітром.

— Що це, Бурлако? На хмару не схоже, — прошепотів Сем. Араґорн не відповів, він пильно вдивлявся в небо; та незабаром Сем сам зрозумів, що на них насувалося. На великій швидкості мчали зграї птахів, кружляючи і кидаючись навсібіч, мов шукаючи за чимось; і вони невпинно наближалися.

— Лягай пластом і замри! — просичав Араґорн, потягнувши Сема в затінок гостролиста; раптом від пташиного війська відокремився цілий полк і полетів низько над землею просто до пагорбів. Семові здалося, що це дуже великі ворони. Коли вони пролітали над улоговиною, тримаючись так щільно, що тінь їхня вкривала землю, одна ворона хрипко каркнула.

Тільки коли зграя зникла вдалині, на півночі та заході, небо знову прояснилось, Араґорн підвівся з землі й пішов будити Ґандалфа.

— Зграї чорних ворон облітають землі між Горами та Сірим Потоком, — сказав він, — і щойно пролетіли над Краєм Гостролиста. Вони не звідси; це порода кребаїн із Фанґорну та Сірого Краю. Я не знаю, що їм тут треба: може, рятуються від якогось лиха на півдні; та ймовірніше, обстежують землю. Я також помітив багато шулік, які ширяють високо в небі. Гадаю, сьогодні ввечері нам слід рухатися далі. Край Гостролиста не притулок для нас: за ним стежать.

— У такому разі й за Воротами Багряного Рогу стежать, — сказав Ґандалф, — і не уявляю собі, як нам перебратися через них непомітно. Та про це ми подумаємо, коли прийде час. А щодо того, щоби піти звідси, як тільки стемніє, боюся, що ти правий.

— На щастя, наше вогнище майже не диміло і якраз пригасло перед появою ворон, — сказав Араґорн. — Зараз загасимо й уже не розпалюватимемо.

— Лихо та й годі! — сказав Піпін. Про новини — ніякого вогнища і далі похід уночі — повідомили його, тільки-но він прокинувся перед вечором. — І все через зграю якихось ворон! А я сподівався на справжню добру вечерю: щось гаряче.

— Ну, можеш і далі сподіватися, — сказав Ґандалф. — Можливо, на тебе чекає безліч несподіваних бенкетів. Особисто я не відмовився би спокійно викурити люльку і потримати ноги в теплі. Однак в одному можемо бути впевнені: далі на південь буде тепліше.

— Не здивуюся, якщо буде надто тепло, — пробурмотів Сем до Фродо. — А я б уже хотів поглянути на ту Вогняну Гору і вийти, так би мовити, на кінець Дороги. Спочатку я думав, що оцей Багряний Ріг, чи як там його, ним і є, аж поки Ґімлі все не пояснив. А мова у гномів — щелепи зламаєш!

Мапи Семові нічого не говорили, й усі невідомі простори здавалися такими безмежними, що він не уявляв, скільки відстані пройдено.

Весь той день Загін просидів у схованці. Чорні птахи ще кілька разів поверталися, та, коли червоне сонце схилилося на захід, зникли на півдні. У сутінках Загін вирушив у дорогу і, звернувши на схід, попрямував на Карадрас, який усе ще пломенів удалині в останніх променях сонця. Білі зірки одна по одній висипали на тьмяне небо.

Араґорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки давньої дороги, колись широкої та добре прокладеної, що вела від Краю Гостролиста до гірського перевалу. Повний місяць піднімався над горами і проливав бліде сяйво, в якому каміння відкидало чорні тіні. Багато каменів здавалися витесаними, хоча тепер лежали, безладно розкидані, в похмурій пустелі.

Настала холодна година перед світанком, місяць заходив. Фродо звів очі до неба. Раптом він побачив чи відчув, як тінь промайнула по високих зірках, ніби на мить вони зблідли, а тоді знову засяяли. Він здригнувся.

— Ти не помітив, як щось промайнуло вгорі? — прошепотів він до Ґандалфа, який ішов попереду.

— Ні, та щось відчув, — відповів Ґандалф. — Це може бути лише клаптик тонкої хмаринки.