Світляки на полі бою - В В Срібна
Розділ 29
Ян прокинувся від сонячного проміння, яке заливалося до кімнати через старе, розбите, невеличке віконечко, вони ковзали по його обличчю пробуджуючи від сну. Його тіло дико нило. Сил зовсім не було, відкривши очі та повернувши голову, Ян побачив Семенчика, який лежав поряд. Від цього на його обличчі з’явилася легка посмішка. Хлопець спробував встати, але тіло стало боліти сильніше і він був вимушений знову лягти. Від цього прокинувся Семенчик, побачивши це Ян запитав:
― Вибач, я тебе розбудив?
Семенчик на це з хвилину чи то суворо, чи то здивовано дивився на Яна, а потім міцно обійняв його.
― Ти хоч розумієш як налякав мене! Я думав, що з розуму зійду!
― Але ж все добре закінчилося. - винувато відповів Ян у відповідь обіймаючи його.
― Добре закінчилося!? Ти хоч розумієш як я злякався, коли побачив тебе лежачими на землі біля того клятого болота! Ти хоч розумієш, що я відчував?! Я думав, що ти не прокинешся! Я ледь не помер від хвилювання! Ти обіцяв, що дозволиш допомогти тобі!
― Вибач. Я був не правий, коли вирішив все звалити на себе, знову.- опустивши погляд вниз винувато відповів він.
У відповідь на його слова Семенчик ще сильніше обійняв хлопця, але за хвилину відпустив і сказав:
― Не роби так більше, прошу тебе, ділись зі мною усім. Ми ж найкращі друзі. Я не витримаю, якщо ти помреш, або постраждаєш, тому прошу тебе.
― Вибач, я був не правий. - обіймаючи друга відповів Ян, він відчував себе винним через те що сталося і зовсім не знав як дивитися Семенчику в очі.- Я клянусь, що більше нічого не буду приховувати від тебе і повністю усе розповідати. Ти віриш мені?
Семенчик підняв очі на Яна. В них хлопець міг побачити усю ту образу і той страх, який він відчув учора. Семенчик обійняв Яна і кивнув у знак згоди.
Так вони просиділи декілька хвилин поки їх не перервав Власій, який зайшов до будинку і сказав:
― Прокинувся нарешті! Я вже почав переживати, все ж ти два дні отак провалився.
― Два дні?!- Ян спробував встати, але тіло знову почало боліти й він сів.
― Не вставав так різко, ти все ще слабкий.
― Треба їхати, ми обіцяли, що повернемося за два дні. - спокійно сказав Ян.
― Ти що з глузду з'їхав?! Думаєш у такому стані в сідлі втримаєшся!?- спантеличений словами Яна зле сказав Семенчик.
― Ми обіцяли, і їм потрібно наша допомога. Битва вже не за горами.
― І що?! Будь тут Максим він би підтримав мене! Чорт треба було його з собою брати!- останнє він процідив через зуби після чого суворо додав:- Ти не можеш їхати в такому стані!
― Семенчик.- хотів заперечити Ян, але хлопець його перервав.
― Ти не поїдеш у такому стані, і крапка, ми більше не будемо про це говорити! Ми поїдемо тільки тоді, коли тобі стане краще!
― Добре, добре, але варто повідомити про це Максима.
― Ось і домовитись. - швидко відповів Семенчик посміхнувшись і полізши в сумку за папером і чорнилами.
Написавши листа, Ян відправив його Максиму за допомогою магії. Все ж, Семенчик мав рацію та і Ян це прекрасно розумів, але цього разу кожна хвилина без діла могла спричинити до величезних втрат, саме провину за це хлопець би повісив на свої плечі. Раніше він не був таким, нехай він досить часто співчував іншим, але зараз все було набагато глибше. Раніше він ніколи б навіть не подумав про те, щоб допомогти козакам, а, якби й навіть вирішив, якби вони програли, йому було б всеодно. Все ж, він допоміг як міг. Але зараз все було інакше. Він відчував відповідальність, бо саме через нього Рустем вирішив діяти так рішуче. Хоча чому він себе так винив? Все ж султан сам його прогнав, а тепер хоче, щоб той повернувся. Можливо і справді варто було повернутися? Це щемляче відчуття провини затаїлось десь глибоко в ньому, ховаючись, щоб хлопець ніколи не міг його позбутися. Ян розумів, що варто йому піддатися хоча б на мить і це його знищить. Дати слабину означало висунули самому собі вирок. І цей вирок – смерть, яка в випадку цього, неодмінно б його чекала. А вже від власних рук, або чиїхось, залежало вже від долі в яку Ян ніколи й не вірив.
― Я відновлюся за годин вісім. - спокійно сказав Ян дивлячись кудись у стелю.- Тоді й поїдемо.- хлопець посміхнувся подивившись на Семенчика.
― Тобі так не терпить поїхати? Навіть не дивлячись на те, що дорога може завдати тобі біль і погіршити стан?- він дивився в підлогу не розуміючи друга.- Чому? Це все через Максима?
― Що?- шоковано запитав Ян.
― Чому! Чому ти просто не можеш хвилюватися лише про себе! Завжди, ти завжди ставив себе на друге місце!
― Вибач.
― Чому ти проси вибачення, ти ж не винен? Це все я, я зірвався!
― І що? Ти мав на це повне право. Все ж саме я обіцяв, що більше не травмуюся. Я розумію твою переживання. Вибач, що ти вимушений за мене хвилюватися.
Семенчик з хвилину дивлячись на Яна ніби засуджуючи його слова, а потім посміхнувся і пом’якшав.
― Тоді будемо робити як і в дитинстві. Я піклуюся про тебе, а ти про інших.
