Світляки на полі бою - В В Срібна

За шатром почувся шум. Рустем відірвався від паперів і подивився на вхід. За хвилину двоє охоронців завели чоловіка. Він був міцно зв’язаний мотузкою, а в рот запихали тканину.

*― Прошу пробачити нашу грубість, султане. - сказав один.

*― Я пробачаю вам.

*― Ми спіймали його у табору. Він просив розмови з вами. Казав. що у нього для вас є вигідна пропозиція.

Рустем посміхнувся і підійшов до полоненого.

*― Ви двоє, вийдіть. Я поговорю з ним на одинці.

*― Але султане! Він може бути небезпечним.- схвильовано зауважив один з охоронців

*― Ти збираєшся мені перечити?- Рустем пронзив його поглядом від чого чоловіку згадалося, що сталося з минулим “занадто розумним”, хто посмів перечити султану.

*― Я не посмію.- вклонившись сказав він.

Охоронці швидко вийшли, а Рустем дістав тканину з рота чоловіка і сказав:

*― Ну говори. Яка ж пропозиція винадила тебе ризикнути життям прийшовши до мене.

*― Прошу вислухайте мене! У мене є важлива інформація, яка, я впевнений, вас зацікавить.

*― Розповідай.

*― Мене звати Данило. Я один з козаків і також я допомагав вашому втіклому брату, шехзаде Закіру. Я прийшов, щоб розкрити його замисел, а також допомогти вам перемогти козаків.

*― Чому ж ти вирішив піти проти мого дорогого брата?

*― Наші погляди розійшлися. Мене цікавить гетьман, я хочу, щоб він вижив в битві, а мені виплатили кошти і я отримав його як раба, але шехзаде Закіра занадто цікавить розум Айнура і він бажає його у свої партнери. Знаючи його, я розумію, що Айнур не дозволить зробити з гетьмана раба, а шехзаде поставить його на перший план.

*― А чому ж вирішив зрадити козаків?

*― Будучи козаком я не маю можливості досягти бажаного багатства.

*― Цікаво. І що ж у тебе за пропозиція?

*― Я допоможу вам знищити козаків і не дати вашому брату забрати престол, а ви в свою чергу дасте мені гроші, титул, попіклуєтесь, щоб гетьман став моїм рабом і зробите все, щоб Айнур не зміг допомогти йому вибратися з рабства. Як вам моя пропозиція?

*― Досить приваблива, але звідки мені знати, що ти мене не зрадиш?

*― Ви можете дати мені те, що я бажаю. Мені не вигідно йти проти вас.

*― Ти розумний. Мені підходять твої умови. Я згоден.

Данило розповів всі плани Закіра. Про те як до них прийшов Джабір. Про козаків і їх тактики. Рустем уважно вислухав його і відправив назад, наказавши розвідати все про дії Закіра, Джабіра і козаків.

Вечоріло. Останні промінчики ковзали поміж дерев заринаючи в тепло-помаранчеві та жовті відтінки. Легенький вітерець шурхотів листям і обминаючи перешкоди легко ковзав по їх обличчях. Ян їхав трохи попереду, адже лише він знав приблизну дорогу до табору. Трохи позаду їхав Семенчик, а в кінці їхав Власій.

Семенчик всю дорогу був схвильований за стан друга. Він подивився на хлопця і його дух захопило. Не дивлячись, що хлопець все ще був дуже блідий, але тепле світло, яке частково потрапляло на його обличчя заворожувало. Вітер злегка тріпав його волосся зав’язане у хвіст зеленою стрічкою, все ж він нарешті змінив її. Декілька прядок випали з під стрічки й тендітно розвивалися на вітру. Його зелені очі виблискували барвами вечірнього лісу. Семенчик дивився на нього немов заворожений не в змозі відвести погляд.

― У мене щось на обличчі?- запитав Ян відриваючи Семенчика від споглядання цієї чудової картини, яка захоплювала його подих і змушувала серце битися швидше.

― А?- він смикнувся від неочікуваності.- А ні, вибач, просто задумався.- Семенчик лагідно посміхнувся.

― Зрозумів.- Ян у відповідь також посміхнувся.- На скільки я розумію, нам залишилося зовсім трохи. Пропоную пришвидшити темп. Ви не проти?

― Я зроблю так, як скажеш.- відповів Семенчик.

― Якщо треба, то треба.- погодився Власій.

Ян кивнув і прискорив коня.

Через пів години почувся гам і голоси. Хлопець сповільнив тем, щоб нікого не налякати й випадково не напоротися на ворогів. Коли вони виїхали їх зустріли козаки, вони злізли з конів і один з козаків забрав їх до імпровізованої конюшні, другий же взявся провести їх до Максима.

Зайшовши до шатру Ян побачив Максима з Ольгою, які про щось розмовляли, поряд з дівчиною стояв Микита, який то й діло дивився на дівчину. Коли вона повернулася, почувши, що хтось зайшов, вона зірвалася з місця і кинулася на шию Яну, який від цього ледве не впав.

― Боже! Я так хвилювалася! Щось трапилося? Чому ти такий блідий!?

― Все добре, не хвилюйся. - заспокоював хлопець дівчину по трохи звільняючись від обіймів.

― Я знаю тебе занадто добре! Точно щось таки трапилося, а ти просто не хочеш мені нічого розповідати!

― Ну що ти. Все справді гаразд.

Семенчик закотив очі. Все ж Ян не любив розповідати свої проблеми інших і завжди все розхльобував сам. Це завжди бісило його найкращого друга.