Світляки на полі бою - В В Срібна

― Домовилися.

Вони знаходились на невеликій ділянці поля, що була огороджена лісом і мала невеличкий прохід до основної. Ольга командувала козаками готуючи базу. Це нехай і не виходило так добре, як вона того бажала, але виходи досить добре. Микита постійно був поруч аргументуючи це тим, що його проставити її супроводжувати та охороняти. Насправді він ще вчора прийшов до Максима і дуже цього просив, але розповідати це було ні до чого. Знаходитись поряд з дівчиною для нього було вкрай потрібним. Він вже не тямив себе без запаху лісових квітів, який був на кожному її сантиметрі.  Вона була для нього ідеальною по всім параметрам. Її характеру він навіть трохи заздрив. Вона була тією самою, яку він міг отримати, але не покрити.

― Микита, де Максим? Мені треба з ним поговорити.- запитала Ольга.

― Гетьман зараз розмовляє зі старцями на рахунок тактики. Пішли нам туди.- хоча він і не видав цього, але почувши з її вуст ім’я Максима, він навіть трохи приревнував за що відразу побив сам себе у своїй же ж фантазії, адже як він смів відчувати подібні емоції до гетьмана!

Дійшовши до намету Микита повернувся до дівчини та сказав:

― Я зайду спитаю чи можете ви поговорити, зачекай тут, будь ласка.

― Чого це? Я можу просто зайти.

― Але у Гетьмана зараз розмова.

― Ти думаєш мене це зупинить?- вона підійшла до нього майже в притул, запах польових квітів бив у його ніс від чого голова паморочилася.- Все ж я тут по справі. Чи не так?- вона ніжно пальцем припідняла його підборіддя і наблизилась ще ближче, її подих ніжно сковзнув по його шиї.- Солоденький.

Микита здригнувся від останнього слова. По його тілу пробігли мурашки. Він стояв не в змозі зрозуміти, що тільки но відбулося. Його щоки нагрілися рум’янцем і він не помітив як дівчина швиденько прошмигнула у шатер.

― Максиме! Де подівся Ян, вони вже повинні були повернутися!

Він трохи шоковано подивився на дівчину, а потім заговорив до старці:

― Прошу мене пробачити, мені треба з дечим розібратися.

― Нічого, ми ж з усіма справами розібратися. Залишимо краще вас.

― Ще раз дякую за ваші поради.

― Ми завжди раді тобі допомогти.

За декілька хвилин старці вийшли залишаючи Ольгу і Максима на самоті.

― Так, що там до мого питання?

― Вони написали, що їм потрібно затриматися.

― Чому, невже щось трапилося?

― Не знаю.

― Як не знаєш!?

― Ось так!- зле гримнув на неї Максим.- Вибач, я не хотів зриватися на тобі, але зрозумій, я сам хвилююся.

― Що ж, що будемо робити, якщо вони не повернуться найближчим часом?

― Не маю жодного уявлення. Я знаю, що вони відправилися до друга його батька, але навіть уявлення не маю де він проживає.

― І справді морока. Може варто запитати у Дем’яна? Хоча ні, погана ідея, він і так зараз на нервах. Відразу зірветься його шукати, а Ян потім нас усіх повбиває.

― Поки варто заспокоїтися і чекати. Я вірю, що у них все гаразд.

― Добре, якоюсь мірою ти правий. До речі, що, якщо я викраду одного милого козачка собі? Ти будеш сильно проти?

― Що вибач?- шоковано спитав Максим.

― Не суть.- засоромилась вона.- Піду я, не буду відволікати.- не дочекавшись відповіді вона вийшла.

Микита все ще стояв в шоці. Побачивши дівчину він подивився на неї й ще дужче почервонів і випалив:

― Ти, ти! Навіщо!?

― А що тобі не сподобалося?- посміхнулася вона підходячи  ближче від чого Микита зроби крок назад.- Можу повторити.

― Ти!

― Такого гарного хлопчика кожна дівчина годна вкрасти,- вона поклала йому руку на плече і прошепотіла Микиті на вухо:- Але я обіцяю, що перегоню їх усіх.

Хлопець вже стояв червоний як помідор. Побачивши це, вона посміхнулася і пішла працювати далі.

     Джабір зайшов до невеликої хижини біля лісу. Біля пічки, як завжди, сидів Закір і спокійно спостерігав за вогнем.

*― Вітаю вас, шехзаде Закір.

*― Джабіре, радий тебе бачити. Що тебе сюди привело?

*― Думаю, ви все розумієте. Рустем покинув країну, чи не найкращий це час, щоб почати діяти?

*― Ні, це звісно гарна ідея, але мій план набагато цікавіший.

*― Це ідеальна можливість, а ваш план може…

*― Провалитися?

*― Вибачте, я не мав це на увазі.

*― Сподіваюся, що ти й справді зрозумів свою помилку.

*― Так, прошу, давайте зробимо вигляд, що цієї розмови не було.

*― Добре. Сідай, думаю, що ти втомився поки добирався до мене.

*― Дякую.