Світляки на полі бою - В В Срібна

Ян на це кивнув і попрямував за Власієм. Коли вони зайшли до кімнати, чоловік зачинив двері й показав Яну рукою на лаву біля якої стояв стіл, запрошуючи сісти. На що хлопець слухняно сів і дочекавшись поки співрозмовець сяде, сказав:

― Я розумію, що не маю права просити у вас допомоги, адже ми не друзі, але зараз вибору у мене немає. Мене послав гетьман однієї з Січей. Турки та Поляки хочуть знищити козаків і нам вкрай потрібен гарний стратег. Про вас чутки ходять гарні, кажуть, що за ваших тактик ні одного бою не програли.

― Правду кажуть, але я вже у віці, навряд з мене буде багато користі.

― Прошу вас, цю битву ми аж ніяк не можемо програти. Не вистоїмо ми ц всі інші теж можуть пасти. Прошу вас.- благав Ян не сподіваючись на згоду Власія.

― Справа і справді вкрай важлива. - чоловік задумався і через хвилину продовжив:- Я згоден.

Ян здивовано подивився на чоловіка. В чей момент ніби камінь звалився з його душі й посміхнувшись він сказав :

― Дякую вам. Коли ви зможете відправитися з нами?

― Сьогодні залишитеся у мене, а на ранок поїдемо. Скоро вже сонце сідатиме.

― Добре, дякую вам велике.

― Не варто, хлопче. Мене твій батько і більше разів виручав. А я йому так і не встиг відплатити, хоч його дітям допоможу.

Наступного ранку вони виїхали зі сходом сонця. Телепортацію скоротивши менш ніж половину дороги, вони направилися до місця про яке повідомив Максим. Саме там було вирішено влаштувати табір. Дороги залишалося ще більше ніж на день. Тому було вирішено проїхати як можна більше і заночувати десь по дорозі.

Сонце вже за декілька годин мало ховатися за горизонт. Вони їхали невеликою стежкою посеред густого лісу. Через декілька хвилин пошуку слушного місця під табір, вони наткнулися на дуже стару, закинуту хату зроблену з дерева. За декілька хвилин обговорень і зважування усіх за і проти було прийнято рішення. Вони залишалися тут на ніч. Поки Власій готував нічліг, Ян з Семенчиком відправилися за дровами.

Під час збору дрів для багаття, вони наткнулися на болота. Вже починало темніти. Болото перетворювалося на найтемнішу частину лісу. У якій, як водилося в легендах, збиралася у цей час уся нечисть.  Край води росла пишна і вкрай гарна верба. Вона дуже виділялася на фоні болота. Вона ніби показувало, що завжди в темноті є краплина світла. Ян заворожено спостерігав за цією картиною і ніби забував про час, про те, що він пливе так швидко і з кожною секундою стає все темніше й темніше.

― Яне ! - Семенчик смикнув Яна за руку.

Здавалося, Ян тільки тоді вийшов із трансу і повернувшись до Семенчика спантеличено запитав:

― Що?

― З тобою усе гаразд? Я звертався до тебе вже стільки разів, а ти все не реагував!

― Не хвилюйся, все гаразд. Я просто задумався.- посміхнувшись, в знак, що все добре, відповів Ян.-  Гарно тут.

― Згоден, але нам пора, пішли, темніти починає.

В цей момент амулет на шиї хлопця почав ставати все гарячішим. Здавалося, що ще декілька секунд і він залишить опік на його тілі. Він швидко зірвав його з шиї, але амулет не перестав пекти. Вже за секунду на його долоні з’явився опік.

― Яне! - скрикнув Семенчик забираючи з рук Яна амулет і кидаючи його на траву.- Боже, твоя рука!

― Все гаразд, не дуже боляче, я зараз її вилікую.

Хлопець почав шепотіти заклинання, його рука кожен раз огорталася світлом, але травма не зникала. Він все продовжував і продовжував намагатися аж до моменту, коли в очах почало темніти й хлопець ледве не впав. Пощастило, що Семенчик швидко зреагував і врятував Яна від падіння.

― Яне, що трапилося?

― Не виходить. - тремтячим голосом налякано сказав він. - Чому? Я… Нічого не вийшло. Чому в мене не виходить вилікувати себе?

― Яне прошу заспокойся. - повернувши хлопця лицем до себе сказав Семенчик, але хлопець був у паніці й все повторював одне слово “чому”.- Прошу почуй мене, все гаразд. - Яну це не допомагало він лише продовжував повторювати й дивився кудись донизу. Тоді Семенчик вирішив перейти вже на крик.- Ян!

Лише після цього Ян підняв очі на Семенчика. Він мов прокинувся. Відновивши темп дихання Ян тихо сказав Семенчику:

― Все гаразд. Я в нормі.

― Ні, ти точно не в нормі! Думаєш я такий дурний і не побачу цього!?

― Вже все гаразд.- легка посміхнувшись сказав Ян.

Семенчик на це зціпив зуби й зі всієї сили обійняв хлопця. Він був наляканий тим, що трапилося. Адже знав, що Ян іноді переставав контролювати емоції й колись навіть довів себе цим до втрати свідомості.

― Мені краще, справді.- поховавши хлопця по спині відповів він лагідно дивлячись другу в очі.

― Не думай про рану, я її перев’яжу і вона за якийсь час загоїться. - відпускаючи Яна сказав Семенчик.

― Так, схоже мені потрібно розібратися з цим. Дивно, що з моїм амулетом сталося подібне.- знову подивившись на амулет, який все ще лежав у траві, сказав Ян.