Світляки на полі бою - В В Срібна

― Ігорю, я розумію твоє бажання, але я справді не можу.

― Чому?! Я впевнений, ти все ще можеш змінити рішення!

― Зрозумій…

― Ні! Ми ж друзі й обіцяли допомагати один одному! Ти знав, що я завжди прагнув цього!

― Я знаю, але я не можу, він же мій брат.

― Так це все через титул? Зі мною ти б отримав тільки титул радника, а з ним ти б став братом короля, він же має більше привілеїв!  

― Перестань.

― Ні не перестану!

― Досить! Не смій зі мною так говорити!- Ян хотів піти, але Ігор схопив його за руку.

― Вже зарозумівся, так!? Скажи, це все через бажання влади!? Треба було відразу показати який ти насправді, ато прикидався білим ягнятком всі ці роки!

― Перестань, боляче, пусти.- зле подивившись на друга сказав Ян.

― Ти всього лише людина, яка прогнила через жагу до влади! Може мені тоді тобі просто вищу ціну запропонувати!?- стискаючи руку Яна ще сильніше сказав Ігор.- Ну давай! Колись, скільки він тобі пообіцяв!? За скільки я можу тебе купити!?

― Відпусти, кому сказав!

― Не дочекаєшся! Давай, говори! Скільки! Скільки ж коштуєш ти та твоя клята дружба!

― Пусти!- вириваючи руку крикнув Ян.

Вирвати руку з міцної хватки Ігора в нього все ж вийшло. Зрозумівши, що з ним марно говорити, Ян зле направився геть. Рука дико боліла і він продовжував розтирати її, щоб хоча б трішки покращити ситуацію. Зараз Ігор виглядав мов ненормальний. В його очах була злість, але він ніби сміявся над Яном. Хлопець розумів, що з ним немає сенсу розмовляти та пришвидшив темп.

― Ну давай! Тікаєш?! І це все на що ти здатен! Давай же, повернись, скажи мені щось!- кричав Ігор йому у слід.